Віта Ностра. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
по-нашому, – тихо пискнула Аня Бочкова.
– А я не обіцяв, що буде по-нашому. Читайте мовчки, про себе. Час іде.
Саша опустила голову.
Хтось засміявся. Хихикання промайнуло по аудиторії, як епідемія, – від вогнища до вогнища, але Кравець ніяк не відреагував. Сміх затих сам собою. Саша продиралася крізь довгі, безглузді комбінації букв, і в неї волосся ставало дибки. Їй здавалося, що хтось услід за нею повторює ці звуки в темній кімнаті з дзеркалами замість стін, і кожне слово, відбившись по багато разів, набуває сенсу, але до цієї миті Саша вже заходить на два абзаци вперед, і сенс одлітає од неї, наче дим од швидкого паровоза…
Коли параграф – досить короткий – закінчився, вона була мокра з голови до п’ят. Насилу перевела дух. П’ять абзаців аж наприкінці було виділено червоним.
З коридора продзвенів дзвінок.
– Завдання додому, – сказав Кравець. – Параграф прочитати тричі від початку до кінця. Те, що надруковане червоним, вивчити напам’ять. Назубок. Визубрити. Завтра в нас на третій парі індивідуальні заняття, список складе Кострицький.
– Чому я? – зметнувся Костя.
– Тому що ти староста, – сухо сказав Кравець. – Усі вільні. Йдіть на фізкультуру.
Група «А», незвичайно мовчазна, зупинилася в холі, коло початку широких сходів. Згори, весело перемовляючись, спускалися студенти з групи «Б» – видно, фізкультура пішла їм на користь. Спереду йшла Оксана, і розпашілі її щоки горіли в напівтемряві, наче два кавунові зрізи.
– Чого це ви такі прибиті? – побачивши паралельну групу, Оксана стишила крок.
– Скоро довідаєшся, – похмуро відгукнулася Ліза.
– Ну що, ходімо на фізкультуру… – нерішуче запропонував Костя. – Не стояти ж тут до ночі…
– Старосто, – сказала Ліза з незрозумілою інтонацією. – Твоє прізвище Кострицький?
– Так, і що?
– Ким тобі доводиться Фарит… вибач, не знаю по батькові?
Костя стис кулаки:
– Батьком! Ну то й що? Ну то й що?!
– Відчепися від нього, він ні в чому не винний, – тихо сказала Саша. – Він у тій самій дірі, що й ми… його теж сюди загнали.
Ліза круто розвернулася й перша подалася нагору по сходах. Її коротка спідниця щільно облягала дупку, миготіли довгі засмаглі ноги.
– Гм, – задумливо сказав Андрій Коротков, високий плечистий хлопець, старший за багатьох – мабуть, потрапив у інститут уже після армії.
Саша, не дивлячись більше ні на кого, побрела вслід за Лізою – на третій поверх, до дверей зі скромним написом «Спортзал».
Фізкультурник виявився сліпучим чорноволосим красенем років двадцяти п’яти. Тоненька жовта майка облягала могутні м’язи грудей і спини, голі плечі й руки роздувалися біцепсами й трицепсами. Вишикувавши групу «в шеренгу по одному», Дмитро Дмитрович – так його звали – щиро виклав усю свою історію: займався боротьбою, перемагав і мав успіхи, зазнав травми, довелося покинути великий спорт і піти на тренерську роботу, а оскільки досвіду немає – дуже до речі