Віта Ностра. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
згадала, що мама багато разів називала її на ім’я – надворі, на пляжі. Не дивно, що він знає її ім’я. Захотів – і дізнався.
– Сядьмо на лавочці й поговорімо.
– Я не збираюся ні про що з вами… Якщо ви не перестанете за мною ходити, я покличу… я звернуся в міліцію!
– Сашо, я не вбивця й не грабіжник. У мене до вас серйозна розмова. Визначальна для всього вашого життя. Краще буде, якщо ви мене послухаєте.
– І не думаю. Ідіть собі!
Вона повернулася й кинулася нагору по сходах. До чорних дерматинових дверей з номером «двадцять п’ять».
На другому поверсі всі двері були руді. З тьмяними скляними табличками, і на них зовсім інші номери. Саша обімліла.
За спиною тихо лунали кроки. Темний чоловік піднімався сходами.
– Я хочу, щоб це був сон! – крикнула Саша.
І прокинулася.
– Мамо, яке сьогодні число?
– Двадцять четверте. А що?
– Учора ж було двадцять четверте!
– Учора – двадцять третє. Так завжди на відпочинку – числа плутаються, дні тижня забуваються…
Вони спустились у двір, у безвітряний і білий, наче молоко, запашний ранок. «Павичеві» дерева стояли непорушно, мов дві рожеві гори з квітучими на них абрикосами. Весела юрба пляжників текла вниз по Вулиці, Що Веде До Моря. Саша йшла, майже певна, що це знову сон.
Коло туристичного кіоску стояло, вивчаючи маршрути й ціни, молоде подружжя. Їхній хлопчик – жуйка в зубах, коліна в зеленці – приміряв окуляри для підводного плавання. Темного чоловіка не було ніде, але відчуття сну не минало.
Вони купили кукурудзи. Саша тримала її, теплу, поки мама витягала з сарайчика і встановлювала на камінні прокатний шезлонг. М’який жовтий качан просочився сіллю, кукурудзяні зернятка ще не встигли огрубіти й танули в роті. Згризені качани склали в поліетиленову торбинку, і Саша винесла її до урни при вході на пляж.
Темний чоловік стояв далеко, в натовпі. Дивився на Сашу з-під непроникних окулярів.
– Я хочу, щоб це був сон, – сказала Саша вголос.
І прокинулася на розкладачці.
– Мамо, давай сьогодні поїдемо.
Мама від подиву ледь не впустила тарілку:
– Як? Куди?!
– Додому.
– Ти ж так рвалася… Тобі що, тут не подобається?
– Я хочу додому.
Мама помацала Саші лоба.
– Ти серйозно? Чому?
Саша невиразно знизала плечима.
– У нас квитки на друге число, – сказала мама. – Брала за місяць наперед. І то дісталися бічні. І за квартиру в нас заплачено по друге. Сашо, я не розумію, ти ж раділа…
У неї було таке розгублене, таке засмучене й безпорадне лице, що Саші стало соромно.
– Та нічого, – пробурмотіла собі під ніс. – Це я так.
Вони зійшли у двір. «Павичеві» дерева розливали запах над пісочницею й лавами, над чиїмись старими «жигулями». Уздовж по Вулиці, Що Веде До Моря, чимчикували, як на демонстрацію, відпочивальники з надувними матрацами напереваги. І тривав спокійний, гарячий, розмірено-курортний ранок двадцять четвертого липня.
Коло