1984. Джордж Оруэлл
Читать онлайн книгу.
як крякання качки.
Сайм на мить замовк, малюючи щось ложкою у рідині з-під тушкованого м'яса. Голос за сусіднім столом знову щось крякнув, чомусь навіть навколишній шум його не заглушав.
«У новомові є слово, – сказав Сайм, – я не знаю, чи знаєш ти його: «крякоговір», це коли хтось крякає, як качка. Це одне з тих цікавих слів, які мають два протилежних значення. Коли таке кажеш про супротивника, це звучить як образа, а коли про того, з ким згоден, це похвала».
«Безсумнівно, Сайм випарується», – знову подумав Вінстон. Він подумав про це з жалем, хоча добре знав, що Сайм його зневажав, і був цілком здатний звинуватити у думкозлочині, якби побачив для цього хоч найменшу підставу. Але щось з цим Саймом було не так. Йому чогось не вистачало: якоїсь обачності, показної байдужості, можливо, навіть звичайної дурості, яка могла б його колись врятувати. Не можна сказати, що він був «неблагонадійним». Він вірив у принципи АНГСОЦу, любив Старшого Брата, радів перемогам, ненавидів зрадників не просто щиро, а навіть з якимось невтомним завзяттям, не властивим рядовому члену Партії. І все одно було в ньому щось дивне, щось підозріле. Він говорив речі, про які краще було б мовчати, він читав надто багато книжок, він часто бував у кафе «Каштан», яке було улюбленим місцем художників і музикантів. Звичайно, не було закону, навіть неписаного, який забороняв би відвідувати це кафе, але бути поміченим у цьому місці було поганим знаком. Тут збиралися старі, дискредитовані лідери Партії, перш ніж остаточно випаруватися. Говорили, що там бачили самого Гольдштейна багато років або навіть десятиліть тому. Долю Сайма передбачити було неважко. І все ж як не крути, якби Сайм хоча б на секунду вловив природу потаємних думок Вінстона, він негайно здав би його Поліції Думок. Як і будь-хто інший, звичайно, але Сайм зробив би це з більшим завзяттям і задоволенням, ніж інші. Але навіть завзяття його не врятує. Благонадійний той, хто не мислить взагалі.
Сайм підняв очі. «А ось і Парсонс», – сказав він.
Щось у тоні його голосу підказувало, що йому хотілося додати: «цей клятий дурень». Парсонс, сусід Вінстона по поверху у будинку «Перемога», проштовхувався до них з іншого кінця їдальні – огрядний чоловік середнього зросту зі світлим волоссям і жаб'ячим обличчям. До тридцяти п'яти років у нього вже було солідне черевце і жирові складки на потилиці, але рухався він бадьоро і якось по-хлоп'ячому хутко. Він взагалі був схожий на підлітка-переростка, і хоча він був одягнений у звичайний партійний комбінезон, дивлячись на нього чомусь мимоволі уявляв його у синіх шортах, сірій сорочці і червоній хустці на шиї – уніформі Загону юних розвідників. Уява так і малювала його з ямочками на колінах і пухкими рученятами, які здригаються у несамовитому марші. Парсонс дійсно так і шукав привід покрасуватися у шортах – тому завжди був першим, хто виступав з пропозиціями організувати масовий турпохід або який-небудь інший активний захід. Він привітав їх обох радісним «Фізкульт-привіт!», сів за стіл,