Глибше, ніж секс. Мария Волкова
Читать онлайн книгу.
а це найпростіший спосіб виявити любов, хоч, змушена визнати: коханням від них все одно віяло. Мені приємно бачити людські пари. Приємно знати, що люди знайшли один одного в цьому великому світі. І навіть якщо не знайшла я – знайшли інші, тому цього мені було достатньо, щоб у серці трохи потеплішало. Ви лише уявіть, як круто мати таку ж людину, як ти, лише протилежної статі, таку ж душу, яка ідеально доповнює твою, як правильно підібраний пазл. Того, хто розуміє тебе з одного лише погляду та усміхається, хто доповнює твою опору і ти не повинен вже триматися сам – тепер вас двоє.
Я швидко піднялася сходами, благаючи Всесвіт, щоб та сусідка з червоними губами не помітила мене і не змусила прибирати. Зачинилася на замок, скинула чоботи з ніг, залишивши їх валятись у коридорі, та побігла на кухню грітися. Поставила воду в чайнику кип’ятитися, аби заварити зелений чай, бо мої рецептори досі пам’ятали присмак тієї бридкої кави. Дістала пакетик та викинула папірець від нього в смітник. Повернулася до столу та почула, як щось із шелестом полетіло додолу. Це була етикетка від чайного пакетика. Він звалився з купи сміття, яка зібралась у відрі за два тижні.
– Блять, напевне, варто прибрати не лише в під їзді, – озвучила думки я, нагнувшись, щоб підняти сміття, аж раптом мій погляд застиг на лейкопластирі, що вивалився із смітника разом з етикеткою від пакетика. Я примружила очі та розгледіла на вже брудному та мокрому лейкопластирі номер телефону. Чорт! Ось чому він так впевнено казав подзвонити. Я підняла номер і зрозуміла, що, як дурепа, їхала з ним на лобі додому. Чому я так часто виглядаю дурепою? Напевне, тому, що так воно і є. Та повинна зізнатися, це було оригінально й ризиковано водночас, адже він знав, що я можу просто викинути цей пластир у відро з відходами, як, в принципі, і сталося. Що ж, нехай дякує моїй ліні, яка не дозволяла мені винести вміст смітника декілька днів поспіль.
9
В університеті я вирішила бути активною, і поступово діставати себе з кокона. Витягуватися з умовного місця, у якому вже встигла прижитись, завжди важко, але я знала, що це необхідно. Одного дня, який нічим не відрізнявся від решти, я була повільнішою і розгубленішою, ніж зазвичай, тому вийшло так, що після пари я вийшла з аудиторії останньою, а коли опинилася в коридорі, людей там майже не було. Та юрба, що зазвичай тіснилась у вузьких коридорах, вже або заповнила собою інші аудиторії, або покинула стіни університету. Я проходила повз дошку оголошень, на ній ще від початку навчання висіли різноманітні пропозиції для студентів, на яких була розписала інформація про гуртки в університеті: журналістику, бізнес-курси, гурток із шахів, настільний теніс, інформатику та навіть фітнес. Сьогодні я, мабуть, вперше звернула увагу на всі ці оголошення, бо це спеціально відведене для них місце завжди прикривали спини студентів. Підійшовши просто під стенд, реклама на якому кріпилася кольоровими кнопками, я пробіглась очима по тих оголошеннях в пошуках якоїсь позанавчальної діяльності.
У школі, де я навчалася, було безліч гуртків, але діти відвідували