.
Читать онлайн книгу.
й підійти.
Тихо підкравшись ззаду, я висмикнула з його вуха один навушник і швидко наблизилась, щоб запхати його собі. Хлопець одразу повернувся та широко розплющив очі, ледь не присмаливши мене палаючою цигаркою. Я злякалась і трохи відскочила назад, відчувши, як мої кеди смачно потерлися об асфальт, але, побачивши його перелякані очі, дзвінко розреготалася.
– Фу-ух, ти що так лякаєш? А якби присмалив? – здивувавшись, із запитальною інтонацією кинув хлопець.
Я не могла стримати свого сміху, наче в гієни, тому він почав сміятися зі мною. Коли я взяла себе в руки, з уст вирвалося питання, яке так роз’їдало мене.
– Так під що тебе так ковбасило?
– «Twenty One Pilots», – відповів хлопець і стримано додав: – Тут холодно, тому я готовий таки дозволити тобі послухати цю пісню зі мною але в теплому кампусі.
– Ахах, ого, який добрий, – здивованим тоном відповіла я. – Ну, ходімо.
Я рушила вперед, високо піднявши голову. Хлопець поплентався за мною.
На той момент у сучасній студентській їдальні, названій тепер «кампусом», уже назбиралося вдосталь людей, але я швидко зайняла нам місце за високим столиком із барними кріслами, трохи далі від прилавка з їжею. Ми сіли, поклавши рюкзаки на коліна, Денис швидко оглянув моє обличчя і спитав:
– Ти взагалі як після тієї ночі? Бачу, рани вже наче заживають…
– Так, все добре, ще раз дякую тобі, – відповіла я, потерши пальцями слід від удару, про який дотепер навіть не згадувала.
– Звертайся, – знизив плечима хлопець.
– Ммм… Ми будемо продовжувати цю безглузду розмову чи, може, ти таки даси мені послухати пісню? – не вгамовувалась я.
– От дідько, а я так хотів поговорити, – опустивши голову, із награним сумом відповів хлопець. Я широко всміхнулася та з переможним поглядом розвела руками.
Ми слухали «Twenty One Pilots», а потім уже все підряд, я не пам’ятаю навіть що, бо мене наче кудись віднесло. Тепер я бачила за вікном зовсім не осінь і не похмурих студентів – тепер вони були настільки сірими, що колір асфальту повністю поглинув їх у свій спектр. З уяви виринали кольорові кола, і я відчувала кач. Цікаво, чи відчуває хлопець те саме? Це відчуття приходить так плавно, наче хтось, як от гучність динаміків, надає йому сили. Ось ти чуєш музику, а тоді ще трохи, й вона вже шкребеться в твоїй грудній клітці, а потім і не помічаєш, як починає тупати у такт твоя нога, і ось нарешті мелодія повертається назад до голови, і ти рухом хвилі пливеш головою вперед-назад, а тепер вправо-вліво. І в кінці таке приємне відчуття, що ти, наче зефір, така м’яка, а рухи твої – плавні, довгі, і голова, наче легка кулька.
Мої кольорові кола враз вибухнули й зникли від удару в плече. Я швидко обернулася – навушник знову полетів додолу – і побачила біля себе дівчину з фіолетовим волоссям.
– Камоон! Навіщо тобі очі? – роздратовано крикнула я. Але дівчина нічого не відповіла і, зверхньо глянувши на мене, продовжила сміятися зі своїми друзями. «От