Глибше, ніж секс. Мария Волкова
Читать онлайн книгу.
покурюючи цигарки. Захоплювали їх змерзлими від повітря губами і говорили про своє. Хтось, на додачу до цигарок, в іншій руці тримав пляшку пива з яскравою етикеткою, ту, красиву. Ми були наче в якомусь пабі Німеччини, не вистачало лише притаманних культурі цієї країни баварських костюмів. Я так любила місця, переступивши поріг яких, ти на короткий час опиняєшся в іншому куточку світу, в ламповому місці з окремим характером та затишком. Схожі місця давали можливість таки втекти від ненависної буденності та забутися на якийсь час.
Хтось ззаду схопив мене за плече, і я здригнулась.
– Як добре, що ви вже тут. Ми скоро починаємо, – посміхнувся високий хлопець із підведеними чорним олівцем очима.
Я мало не вдавилась ромом і, сміючись, запитала:
– Що з тобою в біса таке?
– Сценічний образ, – відповів він, підкреслюючи обличчя плавним жестом руки, з гримасою самовпевненості. Стрілки на очах надавали його фізіономії ще більш хитрого характеру, і, як би не хотілося це визнавати, вони жахливо йому пасували.
– Тобі личить, – підмітила я, а він натомість скорчив гордий вираз обличчя. Такий, наче не почув мого компліменту або ж і так знав це, бо звик щоразу чути це від фанаток.
– Образ гоміка тобі дійсно до лиця, – договорила я, не давши йому занадто самовпевнитися. Дівчина з фіолетовим волоссям дзвінко засміялася.
– Але ж тобі подобається, – впевнено захистився Денис.
Я повернула голову назад до бару і зробила ще ковток цього божественного напою, але цього разу вже набагато сміливіший.
– Дай сто п’ятдесят віскі, – махнув рукою до бармена Ден, а потім залпом його випив.
– Хлопче, а вам уже дозволено вживати алкоголь?
Ром розширював не лише зіниці, але й моє вміння жартувати.
– Розігрів перед виступом повинен бути правильним. Через десять хвилин починаємо, підтягуйтеся, – промовив хлопець, дихнувши на мене подихом з міцним віскі та, легко погладивши моє плече, пішов у глибину темного залу.
У закладі відбувався рух і гамір. Було тепло, оскільки всі вже щось випили. Натовп юрмився біля сцени. Ми допили ідеальний ром і також пішли в скупчення.
– Ти знаєш, що вони грають? – запитала Віолетта.
– Поняття не маю, – знизила плечима я. – Зараз почуємо.
Ми стояли за кілька метрів від сцени, посередині приміщення. Людей поряд освітлювали яскраві ліхтарі, і від цього їхні п’яні постаті переливалися різними кольорами. Вони всі були такими красивими: заплющені повіки і легкі невимушені посмішки. Жирний блиск шкіри надавав їхнім обличчям сяєва. Такі справжні, а лиця такі живі. Цей заклад і ліхтарі стирали з людей буденність, залишаючи їх природними, оголеними зсередини. Барабанщик уже щось постукував, звучали тихі баси гітари, гурт завершував налаштування. На сцені вже було троє учасників, але Дениса серед них не було. Лиця музикантів були такими ж розмальованими, як у мого нового знайомого. Чорні лінії прикрашали скули, контури обличя та очі, у когось – шию. Це було просто і стильно, їм вдалося створити