Беззаперечна правда. Майк Тайсон
Читать онлайн книгу.
будинку, але іноді моя мати була в безпам’ятстві від випитого напередодні ввечері і не проводжала мене в школу. Саме тоді діти завжди били мене і штовхали ногами. Вони були такі: «Забирайся до біса звідси, нігер, ти, типу, мерзенний шибздик». Мене постійно били й ображали. Вони били мене в обличчя, а я тікав від них. Ми ходили до школи, а ці люди дражнили нас, а потім коли ми поверталися додому, вони витягували зброю і грабували нас за будь-яку дрібницю, яка у нас була. Це було жорстоко, нас грабували маленькі діти просто в нашому власному домі.
Справжнім поворотним моментом у моєму житті стала необхідність носити окуляри в першому класі. Моя мама повела мене до лікаря перевірити зір і виявилось, що в мене короткозорість. Тож вона замовила мені окуляри. Вони були такими потворними. Одного разу я йшов додому зі школи під час обідньої перерви і у мене було кілька фрикадельок з їдальні, загорнутих в алюміній, щоб вони не охололи. Той хлопець підійшов до мене і запитав: «Ей, у тебе є гроші?««Ні», – відповів я. Він почав копирсатися в моїх кишенях і обшукувати мене, а потім спробував забрати мої чортові фрикадельки. Я відбивався, повторюючи: «Ні! Ні! Ні!» Я дозволяв хуліганам брати мої гроші, але ніколи не дозволяв їм забирати мою їжу. Я згорбився, як живий щит, захищаючи свої фрикадельки. Він почав бити мене по голові, а потім взяв мої окуляри і кинув їх до бензобаку вантажівки. Я побіг від нього додому – мої фрикадельки йому не дісталися. Я мав би надавати тим хлопцям, але я був переляканим, бо ті хлопці були настільки нахабними та борзими, що я просто думав, вони знають щось таке, що мені невідомо. «Не бийте мене, залиште мене в спокої, припиніть!» – кричав я. Я досі почуваюсь боягузом через всю цю травлю. То дике почуття, розуміти, що ти настільки безпорадний. Це відчуття залишається з тобою назавжди. День, коли той хлопець забрав мої окуляри і кинув їх до бензобаку, став моїм останнім днем у школі. Моя формальна освіта на цьому закінчилася. Мені було сім років, і я відтоді ніколи не повертався до класу.
Я приходив до школи, снідав і йшов звідти. Кілька годин я прогулювався кварталом, а потім приходив на обід і знову йшов. Коли школа закінчувалася, я повертався додому. Одного дня весною 1974 року до мене на вулиці підійшли троє хлопців і стали перевіряти мої кишені.
– Гроші є? – запитали вони.
– Ні, – відказав я їм.
– Як знайдемо в тебе якісь гроші – залишимо собі, – сказали вони мені.
Вони почали вивертати мої кишені, але у мене нічого не було.
– Куди ти йдеш? – запитали вони мене. – Хочеш із нами політати?
– Що? – запитав я.
Тож ми пішли разом до школи, і вони змусили мене перелізти через паркан, щоб дістати кілька пластикових ящиків з-під молока і перекинути їх їм. Ми пройшли кілька кварталів, і вони сказали мені зайти в закинутий будинок. «Ого, я не знаю…» – завагався я. Я був лише маленьким хлопчиком проти трьох здорованів. Але ми туди увійшли, і вони сказали мені: «Лізь на дах, Коротуне». Я не знав, чи не збираються вони мене, бува, вбити. Ми