Енн з Інглсайду. Люси Мод Монтгомери
Читать онлайн книгу.
Волтер запрошував її на гостину… іноді уявляв так чітко, що починав боятися її. Волтер драматизував і персоніфікував усе у своєму маленькому світі… Вітер, що шепотів йому історії вночі… Мороз, що схопив квітки в саду… Роса, срібна й тиха… Місяць, який він, здавалося, міг би зловити, якби тільки видерся на вершечок того далекого пурпурового пагорба… Туман, що виходив з моря… і величне Море, яке завжди змінювалося й водночас залишалося незмінним… темні таємничі морські припливи та відпливи. Усе для Волтера було реальним. В Інглсайді, Впадині, кленовому ліску, Болоті й узбережжі було повно ельфів, водяників, лісових мавок, русалок і гоблінів. Чорний алебастровий кіт на каміні в бібліотеці насправді був чарівником. Він прокидався вночі й бродив домом, виростаючи до неймовірних розмірів. Волтер занурився з головою в постіль і затремтів. Він завжди лякався власних вигадок.
Можливо, тітка Мері Марія мала рацію, коли казала, що він «надто нервова дитина», хоча Сьюзан ніколи не пробачить їй цих слів. Можливо, тітка Кітті МакГрегор з Верхнього Глена, яка, як то кажуть, «має дар до провидінь» мала рацію, коли якось подивилася в сірі туманні Волтерові очі з довгими віями й сказала: «у нього стара душа в молодому тілі». Буває, що стара душа знає більше, ніж юний розум може усвідомити.
Волтеру вранці повідомили, що після обіду тато відвезе його до Лоубріджа. Він нічого не сказав, але під час обіду на нього нахлинуло відчуття задухи, він швиденько опустив очі, аби приховати раптовий приплив сліз. Однак було запізно.
– Ти ж не збираєшся тут плакати, Волтере? – тітка Мері Марія промовила це таким тоном, наче репутація шестирічної дитини буде заплямована такими слізьми. – От що я не люблю, так це зарюмсаних дітей. І ти не доїв м’яса.
– Це сало… сало, – Волтер хоробро закліпав, та все ще не наважувався підняти погляд. – Я не люблю сала.
– Коли я була дитиною, – сказала тітка Мері Марія, – мені не дозволяли казати, що я люблю, а що ні. Що ж, можливо, пані лікарка Паркер вилікує ці твої хворобливі ідеї. Вона була з сім’ї Вінтерів, мені здається… чи Кларк? …ох ні, вона певне Кемпбелл. Але що Вінтери, що Кемпбелли одним миром мазані, вони нісенітниць не потерплять.
– Ох, будь ласка, тітко Мері Марія, не лякайте Волтера переїздом до Лоубріджа, – мовила Енн, і в глибині її очей засвітився маленький вогник.
– Вибач, Енні, – напрочуд покірно відповіла тітка Мері Марія. – Звичайно, я не повинна забувати, що не маю жодного права намагатися хоч чомусь навчати твоїх дітей.
– Пішла б вона! – промимрила Сьюзан, виходячи з кімнати за десертом… улюбленим королівським пудингом Волтера.
Енн відчувала провину. Гілберт кинув на неї швидкий докірливий погляд, натякаючи, аби вона була терплячою до бідолашної самотньої старшої пані.
Гілбертові також було кепсько. Усі знали, він цього літа страшенно перепрацювався, і, можливо, мусив визнати, що тітка Мері Марія була ще тою занозою.
Енн вирішила, що осінню, якщо все буде добре, вона хоч-не-хоч відправить його на місяць