Енн з Лопотливих Тополь. Люси Мод Монтгомери
Читать онлайн книгу.
докірливо перепитала вона, так наче в тому домі мешкало щонайменше з десяток пані Мак-Комерів.
– Так, – сумирно ствердила я.
І нас негайно провели до вітальні й залишили там чекати. То була доволі симпатична кімнатка, трохи забита мереживом, що, однак, створювало спокійну й привітну атмосферу, яка мені сподобалася. Кожен предмет інтер’єру мав визначене місце, яке займав роками. А як ті меблі сяяли! Жоден лак із крамниці не надав би такого дзеркального блиску. Я зрозуміла, що це завдяки старанням Ребекки Дью. На камінній полиці стояла пляшка з повністю оснащеною мініатюрною шхуною, що неабияк зацікавила пані Лінд. Вона не уявляла, як корабель узагалі там опинився… проте, як на неї, це створювало ‘‘морську атмосферу’’ в кімнаті. Увійшли ‘‘вдови’’. Я одразу ж їх вподобала. Тітка Кейт була високою, худою жінкою, сивою і трохи суворою… схожа на Маріллу, а тітка Чатті – низенька, худенька сивоголова й дещо задумана. Вона, можливо, колись і була кралею, та зараз ніщо не нагадувало про її красу, хіба що очі. Вони прегарні… великі ніжні карі очі.
Я пояснила мету свого візиту, і вдови перезирнулися.
– Ми маємо порадитися з Ребеккою Дью, – відказала тітка Чатті.
– Безперечно, – підтакнула тітка Кейт.
Тож до вітальні закликали Ребекку Дью. За нею увійшов кіт… великий, пухнастий, мальтійської породи, з білим ‘‘фартушком’’ на грудях і білим ‘‘комірцем’’ на шиї. Мені неодмінно мало закортіти погладити кота, та, тямлячи пересторогу пані Бреддок, я вдала, що не помічаю його.
Ребекка витріщалася на мене без тіні усмішки.
– Ребекко, – почала тітка Кейт, яка, як я зрозуміла, була небагатослівною, – панна Ширлі хоче в нас поселитися. Як на мене, ми не можемо її взяти.
– Чому ні? – спитала Ребекка Дью.
– Боюся, вам би додалося клопотів, – сказала тітка Чатті.
– Я давно звикла до турбот, – заперечила Ребекка Дью.
Гілберте, її можна звати тільки так – Ребекка Дью. По-іншому ніяк, хоча вдовам це вдається. Вони звертаються до неї просто ‘‘Ребекка’’. Не знаю, яким чином.
– Ми трохи застарі, щоб у нашому домі тинялася молодь, – наполягала тітка Чатті.
– Говоріть про себе, – парирувала Ребекка Дью. – Мені тільки сорок п’ять, а я й досі користуюся своїми талантами. І, як на мене, непогано, якщо в цьому домі ночуватиме молода особа. У будь-якому випадку, краще, щоб це була дівчина, ніж хлопець. Він би курив день і ніч… спалив би дім, у той час, як ми спали б. Якщо вже вам треба квартирант, я б радила брати її. Звичайно, це ваш дім, вам і вирішувати.
Сказала вона й щезла… як би залюбки прокоментував Гомер. Я зрозуміла, що справу залагоджено, проте тітонька Чатті сказала, що я маю піднятися й глянути, чи кімната мене влаштує.
– Будете жити у вежі, сонце. Вона не така простора, як гостьова кімната, проте там є отвір для димаря, щоб узимку палити грубку, і звідти відкривається набагато гарніший краєвид. Вона виходить на старе кладовище.
Я