Будинок Мрії Енн. Люси Мод Монтгомери
Читать онлайн книгу.
Джим зумів надати своєму грубуватому компліменту делікатність фіалки, яку Енн прийняла з гордість. Того вечора вона була гарна, як ніколи, з рум’янцем нареченої на щоках і світлом любові в очах; навіть суворий доктор Дейв схвально на неї подивився й сказав своїй дружині, коли вони разом їхали додому, що рудоволоса дружина хлопця була наче справжня красуня.
– Пора мені повертатися на маяк, – оголосив Капітан Джим. – Я прекрасно провів вечір.
– Приходьте до нас якомога частіше, – сказала Енн.
– Цікаво, чи запросили б ви мене, якби знали, як радо я прийму це запрошення, – сказав Капітан Джим.
– Тобто, ви хочете спитати, чи моє запрошення щире, – всміхнулася Енн. – Що ж, щире. Чесно-пречесно, як казали ми в школі.
– Тоді я приходитиму. Найімовірніше, я вам докучатиму в будь-який час. І для мене буде честь, якщо ви теж до мене часом навідуватиметеся. Мені зазвичай нема з ким поговорити, крім Першого Помічника, благослови Господь його товариську душу. Він вміє слухати, але говорити він не мастак. Ви молода, я старий, але наші душі одного віку. Ми обоє належимо до того типу людей, які знають Йосифа, як сказала б Корнелія Браянт.
– Знали Йосифа? – спантеличено перепитала Енн.
– Так. Корнелія ділить людей на два типи – тих, хто знає Йосифа, і тих, хто не знає. Якщо людина сходиться з тобою в поглядах, і має подібні смаки й почуття гумору – значить, ви належите до тих, хто знає Йосифа.
– О, я зрозуміла, – сказала Енн, на яку раптом пролилося світло. – Я це називала – і все ще називаю «споріднені душі» в лапках.
– Точно, так, – погодився Капітан Джим. – Оце ми і є, що б ЦЕ не було. Коли ви сьогодні зайшли, пані Блайт, я сказав собі: «Так, вона знає Йосифа». І добре, що так, бо інакше ми не могли б насолоджуватися товариством одне одного. Як на мене, то люди, які знають Йосифа – сіль землі.
Місяць щойно піднявся, коли Енн з Гілбертом пішли провести своїх гостей до дверей. Чотири Вітри починали ставати мрією, чарівною гаванню, в якій ніколи не може лютувати буря. Верхівки осокорів вздовж під’їзної алеї, високих і темних, ніби вбраних в сутани, бралися сріблом.
– Завжди любив осокори, – сказав Капітан Джим, махаючи на них довгою рукою. – Дерева принцес. Тепер вони вийшли з моди. Люди скаржаться, що в них сохнуть верхівки й вони втрачають вигляд. Може й так – якщо тільки кожного року не ризикувати власною шиєю та лазити кожної весни по драбині, щоб їх обстригти. Я завжди їх обстригав для пані Елізабет, тому її осокори мали охайний вигляд. Вона їх особливо любила. Їй подобалося, які вони горді й показні. ВОНИ не братаються з кожним Томом, Діком і Гаррі. Клени – то просто компанія, пані Блайт, а осокори – високе товариство.
– Яка гарна ніч, – сказала пані докторова, сідаючи в бричку.
– Ночі переважно гарні, – сказав Капітан Джим. – Але я от дивлюся на місячне сяйво над Чотирма Вітрами й гадаю, що ж залишається для неба. Місяць мій великий друг, пані Блайт. Я його люблю, скільки себе