Тиха місцина. Фрэнсис Скотт Фицджеральд
Читать онлайн книгу.
коли кімната – вона була напівтемна, попри запалені вогні й цілковиту темряву за вікнами – ніби прокинулася від гучної та зворушливої музики. Вільних дівчат ставало дедалі менше. Чоловіки в костюмах вільного крою, які виглядали так, немов вони щойно закінчили якісь нагальні справи, і жінки в капелюхах, які, здавалося, були готові негайно вирушити в політ, надавали всьому особливе, непередаване, відчуття часу як непостійної величини. Головним для Ентоні було те, що це суспільство – ніби й не випадкове, але й не ретельно обране – могло миттєво зникнути, як гості після званого обіду, а могло і провести разом усю ніч, як гості на вдалому весіллі. Ентоні занепокоївся, що не встигне схопити свою частку веселощів. Він дедалі більше пильно вдивлявся в юрму, намагаючись знайти хоч одне знайоме жіноче обличчя.
І таке обличчя несподівано з’явилося поблизу Ентоні; на мить з-за плеча якогось чоловіка він спіймав на собі сумний і трагічний погляд. Це була усмішка, – і не усмішка; великі сірі очі з яскравими трикутниками тіней під ними, вуста, що усміхалися всьому світу, в який можна було вмістити їх обох – водночас виражали не смуток жертви, а, радше, смуток демона в стані ніжної меланхолії. Вперше Ентоні по-справжньому побачив Жозефіну.
Він негайно зреагував – подивився, з ким вона танцює. Виявилося, що то був знайомий юнак, а тому він негайно підвівся з-за столу, швиденько обсмикнув піджак і вийшов на танцювальний майданчик.
– Дозволите запросити вашу даму?
Жозефіна майже притиснулася до нього, коли вони почали танцювати, зазирнула йому в очі, але миттєво відвела погляд. Вона мовчала. Розуміючи, що їй ніяк не більше ніж шістнадцять, Ентоні все ж таки сподівався, що дама, з якою він домовився танцювати увесь цей вечір, не прийде зовсім – або хоча б затримається, поки не скінчиться цей танець.
Коли танець закінчився, вона знову звела на нього очі; йому здалося, що він помилився – що вона старша. Провівши її до столика, він мимоволі запитав:
– Ви дозволите ще вас запросити?
– Так, звісно!
Вони бачили лише одне одного, і кожен погляд був гострим, мов цвях – із тих, якими кріплять рейки залізниць, на яких був заснований добробут їхніх родин. Ентоні відчув хвилювання, коли повертався до свого столика.
За годину вони вдвох їхали з кафе Блакстона в його автомобілі.
Усе сталося спонтанно: слова Жозефіни про те, що їй час додому, пролунали після закінчення другого танцю, потім її прохання, і його власна надмірна самовпевненість, коли він йшов позаду неї через спорожнілий танцювальний майданчик. Проводити її до будинку було звичною люб’язністю щодо її сестри; і ще його не полишало безпомилкове відчуття надії…
Проте, вийшовши на вулицю і злегка охолонувши під різким вітром, він спробував іще раз осмислити власні вчинки та міру відповідальності. Але зробити це виявилося доволі складно, тому що на нього тиснула напориста наївна юність Жозефіни. Коли вони сіли в машину, він спробував стати господарем становища – завдяки погляду «справжнього чоловіка», який він