Тиха місцина. Фрэнсис Скотт Фицджеральд
Читать онлайн книгу.
від гравців, які намагалися його блокувати, Безіл спіймав втомлений погляд жителя півдня і нарочито гучно його образив:
– Ти видихнувся, Малюку! Тебе давно час замінити!
Від самого початку наступного ігрового моменту він пішов прямо на нього, і коли Ле-Мойн люто кинувся в атаку, Безіл кинув м’яч; той пролетів у Ле-Мойна над головою – гол! Єль —10, Принстон – 7. І знову рух уперед і назад полем, і щохвилини у Безіла немов би додавалося сил, і ось-ось буде ще один гол; але раптом матч закінчився…
Залишаючи поле, Безіл оком окинув трибуни, але її ніде не було.
«Цікаво, чи помітила вона, що я спочатку погано грав? – подумав він, а потім з гіркотою зауважив: – А якщо ні, то він все одно їй розповість».
І у нього у вухах залунала ця розповідь, цей м’який південний акцент, настільки переконливий, перед яким вона не змогла встояти там, у потягу… Через годину, вийшовши з роздягальні, він натрапив на Ле-Мойна, який виходив тієї миті із сусідньої роздягальні. Він кинув на Безіла невпевнений і водночас сердитий погляд.
– Вітаю, Лі! – І після хвилинного збентеження додав: – Вітаю з перемогою!
– Вітаю, Ле-Мойне, – процідив крізь зуби Безіл.
Ле-Мойн було рушив собі, затим знову обернувся до Безіла.
– У чому річ? – запитав він. – Бажаєш продовжити?
Безіл не відповів. Обличчя в синцях та перев’язана рука трохи пом’якшили його гнів, однак він не міг змусити себе з ним говорити. Гра закінчилася, і зараз Ле-Мойн зустрінеться з Мінні, змінивши гіркоту поразки на втіху вечірньої перемоги.
– Якщо це через Мінні, то ти даремно на мене сердишся, – несподівано випалив Ле-Мойн. – Я запросив її на гру, та вона не приїхала.
– Справді? – здивувався Безіл.
– Таки через те! А то я сумнівався. Думав, що ти вирішив мене дістати. – Він примружився. – Ця юна леді ще місяць тому дала мені відставку.
– Невже?
– Покинула. Я їй трохи набрид. Швидко в неї змінюються інтереси.
Безіл помітив, що його обличчя стало сумним.
– І з ким вона тепер? – запитав він, уже доброзичливіше.
– Здається, з твоїм однокласником Джубелом – типова «сіра маса», коли хочеш знати моєї думки. Вона познайомилася з ним у Нью-Йорку, за день до початку навчального року, і, як я чув, у них усе досить серйозно. Сьогодні ввечері вона буде на танцях у клубі «Лаун».
Безіл вечеряв у барі біля Тафта з Жобеною Дорсі та її братом Джорджем. Єльська команда здобула перемогу над Принстоном, і весь університет тепер захоплено радів; коли вони увійшли до зали, всі першокурсники, які сиділи за столиком біля входу, почали гучно вітати Безіла.
– Ти стаєш відомим! – мовила Жобена.
Рік тому Безіл на кілька тижнів уявив, що закоханий в Жобену, але під час наступної зустрічі зрозумів, що це не так.
– Чому так усе сталося, га? – запитав він її під час танцю. – Чому все так швидко минуло?
– Ти справді волієш знати?
– Так.
– Тому