Одного чудового дня на початку великодніх канікул четверо дітей і собака їхали в поїзді.

      – Вже скоро, – сказав Джуліан, високий, сильний хлопець з рішучим виразом обличчя.

      – Гав! – запалився пес Тімоті, намагаючись і собі подивитись у вікно.

      – Сидіти, Тіме! – наказав Джуліан. – Дай-но Енн подивитися.

      Енн – молодша сестра Джуліана – висунула голову у вікно.

      – Ми під’їжджаємо до станції Кирін! – вигукнула вона. – Сподіваюся, що тітка Фенні нас зустрічає.

      – Звичайно, зустрічає! – запевнила Джорджина, її кузина, схожа радше на хлопця, з короткою стрижкою і дрібними кучериками. У неї, як і в Джуліана, обличчя теж було сповнене рішучості. Вона відсунула Енн і визирнула з вікна. – Як гарно повертатися додому, – мовила вона. – Я люблю школу, але в Кирін-котеджі на нас чекає стільки цікавого! Може, ми попливемо на острів Кирін і побуваємо в замку. Ми не були там з минулого літа.

      – Діку, твоя черга дивитись у вікно, – заявив Джуліан, звернувшись до молодшого брата, хлопця з приємним обличчям, який читав у кутку. – Ми під’їздимо до Киріна. Ти можеш відірватися від книжки хоч на секунду?

      – Вона така цікава, – із жалем зауважив Дік, згорнувши книжку. – Найзахопливіша з усіх пригодницьких історій, які я будь-коли читав!

      – Отакої! Закладаюся, що деякі наші пригоди не менш захопливі! – заперечила Енн.

      Щира правда: п’ятеро друзів, включно, звісно ж, із собакою Тіммі, який в усьому брав участь, скуштували найнеймовірніших пригод. Але наразі, схоже, на них чекали гарні й тихі канікули, коли вони зможуть досхочу нагулятися по бескидах і, можливо, попливти човном Джорджі на острів Кирін.

      – Остання чверть виявилася дуже важкою, – сказав Джуліан. – Тому канікули мені дуже на часі!

      – Ти схуднув, – зауважила Джорджина. Вони називали її Джорджею, бо на ім’я Джорджина вона не відгукувалася. Джуліан усміхнувся.

      – Не хвилюйся, в Кирін-котеджі я швидко від’їмся! Тітка Фенні про це подбає. Вона як ніхто вміє угодовувати! Приємно буде знову побачити твою матусю, Джорджо. Вона неповторна.

      – Атож. Сподіваюся, тато в ці канікули теж буде в доброму гуморі, – сказала Джорджа. – Мама мені писала, що він нещодавно успішно завершив якісь нові досліди.

      Батько Джорджі був ученим, який постійно щось винаходив. Він любив тишу і часом втрачав терпець, коли в будинку щось було не до ладу чи виходило за встановлені ним межі. Хлопцям іноді здавалося, що запальна Джорджа вельми схожа на свого батька. Вона спалахувала відразу, коли щось їй здавалося не так.

      Тітка Фенні зустрічала дітей. Вискочивши на платформу, всі кинулися її обіймати. Джорджа добігла перша. Вона дуже любила свою ласкаву матусю, яка завжди намагалася захистити її від батьківського гніву. Тіммі стрибав навколо з радісним гавкотом. Він обожнював маму Джорджі.

      Вона погладила його, і він став дибки, намагаючись облизати їй обличчя.

      – Тіммі наче теж більшим став! – розсміялася вона. – Годі, друже! Я ж мало не впала.

      Тіммі й справді став дуже великим. Його всі діти любили, бо він був вірний, люблячий і відданий пес. Збуджений кароокий собацюра поглядав то на одного, то на іншого, поділяючи загальний настрій.

      Але понад усе в світі Тіммі любив свою господиню Джорджу. Він потрапив їй до рук ще цуценям. Джорджа кожну чверть брала його з собою, вирушаючи до школи-інтернату, де дозволялося тримати домашніх тварин. Інакше Джорджа до цієї школи не пішла б!

      До Киріну вони рушили бідаркою, запряженою поні. Було дуже вітряно й холодно, і діти кулились і щільніше загорталися в свої пальтечка.

      – Страшенний холод, – сказала Енн, цокочучи зубами. – Холодніше, ніж узимку.

      – Це через вітер, – пояснила тітка Фенні й підіткнула плед, що вкривав племінницю. – За останні пару днів він лише дужчав. Рибалки повитягали човни подалі від води, бо бояться великого шторму.

      Проїжджаючи повз пляж, де вони часто купалися, діти побачили повитягувані човни. Купатися зараз їм зовсім не хотілося. На саму думку про це дітей пробирали дрижаки.

      Вітер завивав над морем. Величезні хмари линули над головою. Хвилі з гуркотом билися об берег. Тіммі розхвилювався й почав гавкати.

      – Заспокойся, Тіме, – гамувала його, погладжуючи, Джорджа. – Привчайся тепер поводитися тихіше, бо ми повернулися додому, і тато тобі не попустить. Мамо, тато дуже зайнятий?

      – Дуже, – відповіла мама. – Але поки ви з нами, він працюватиме трохи менше. Він збирається й на прогулянки з вами походити, і на човні поплавати, щойно візьметься на погоду.

      Діти перезирнулися. Дядько Квентін – для них не найкраща компанія. Він був геть позбавлений почуття гумору і не міг зрозуміти, чому діти раз у раз лягають зо сміху, що траплялося з ними разів по двадцять або й більше на день.

      – Схоже,