П’ятеро шукачів пригод у фургонах. Энид Блайтон
Читать онлайн книгу.
підвелися й гайнули садком у долину, оббігли будинок і встигли вибігти на під’їзну дорогу. Процесія саме минала браму.
Пістряве це було видовище. Фургони яскраво розфарбовані, ззовні чепурні. На вікнах – квітчасті фіранки. На передку фургона сидів його власник чи власниця і поганяв запряженого коня. Лише фургон на чолі валки тягнув слон.
– Здорово! – сказала Джорджа. – Хотіла б я бути циркачкою і цілий рік перебувати у мандрах. Мені таке життя до вподоби.
– Яка з тебе циркачка! – відрубав Дік. – Ти навіть колесом ходити не вмієш.
– А як це ходити колесом? – спитала Енн.
– Он, подивися, що робить отой хлопець, – сказав Дік. – Онде, бачиш?
І показав на хлопця, який перекидався з рук на ноги й з ніг на руки, наче колесо. Здавалося, це дуже просто, але Дік знав, що це не так.
– Це називається «ходити колесом»? – захоплено перепитала Енн. – Я теж хотіла б навчитися!
Усміхнений хлопець підійшов до них. За ним бігли два його тер’єри. Тіммі загарчав, і Джорджа стримала його за нашийник.
– Не підходьте надто близько! – гукнула вона. – Тіммі ще з вами не познайомився.
– Та ми його не чіпаємо, – сказав хлопець і знов усміхнувся. Він був патлатий і мав неприємне веснянкувате обличчя. – Я не дозволю моїм собачкам з’їсти вашого пса.
«Далеко куцому до зайця», – хотіла було обуритися Джорджа, але натомість розреготалася.
Обидва тер’єри трималися біля ніг хлопця. Він клацнув, і вони схопилися на задні лапки й подріботіли за ним.
– Це ж циркові собачки! – вигукнула Енн. – Вони ваші?
– Так, мої обоє, – відповів хлопець. – Це – Баркер, а це – Ґровлер. Вони потрапили до мене іще цуценятами… мої розумнички.
– Гав! – сказав Тіммі. Йому гидко було дивитися на те, що собаки так дивно ходять.
– А де відбудеться ваша наступна вистава? – зацікавилася Джорджа. – Ми хотіли б подивитися.
– У нас наразі відпустка. За тими пагорбами є блакитне озеро. Нам дозволили там таборувати разом з тваринами; там пуща, і ми нікому не станемо на заваді.
– Чудово, – сказав Дік. – А який фургон твій?
– Ось цей, що під’їздить, – сказав хлопчина і показав на яскраву синьо-жовту хуру з червоними колесами. – Я живу з дядьком, він у нас головний клоун. Ото він візникує.
Діти подивилися на головного клоуна і вирішили, що ніколи не подумали б, ніби він артист цирку: брудні сірі фланелеві штани, брудна червона сорочка, брудний комір.
Хіба міг такий чоловік жартувати чи втнути щось смішне? Він радше був схожий на злу людину, думали діти, а ще так люто кривився, смокчучи стару люльку, аж Енн злякалася. Він і не поглянув на дітей, а лише різко гукнув хлопцеві:
– Ноббі, не барись! Лізь у фургон і запар мені чаю.
Хлопець Ноббі підморгнув дітям і побіг до фургона. Було зрозуміло, що дядько Ден тримає хлопця в шорах. Ноббі ще визирнув з найближчого фургона у віконце:
– Вибачте, що не можу запросити вас на чай! – гукнув він. – І собаку. Баркер і Ґровлер