Бора. Галина Вдовиченко
Читать онлайн книгу.
можливе.
– Комп’ютера теж не бачу, – затримала погляд на Борі. – І ентузіазму в твоїх очах не бачу. Чи ти не рада?
Бора сиділа біля каміна, втопившись у продавленому кріслі та склавши руки на колінах. Їй було незатишно від занадто енергійного освоєння нової території.
– Маю таке відчуття, – сказала вона, – що зараз прийдуть господарі і проженуть нас з тобою: ви що тут робите, га? Ще й ногами затупотять, аби ми вшивалися звідси.
– Що ти верзеш?
– Таке враження, що я загарбник, а це – контрибуція. Чи анексія.
– Не розумію тебе. Та подякуй долі за несподіваний подарунок і облаштовуйся на новому місці!
– Та я вдячна. Але мені не по собі. Мені ніяково, розумієш? У мене відчуття, ніби будинок спостерігає за мною, скептично спостерігає, іронічно. Недобре жартує. Він не приймає мене.
– Не ускладнюй.
– А ти не спрощуй.
– Документи на дім покажи.
– На роботі забула, роздойма.
Лідію важко збити з хвилі піднесення. Вона докірливо похитала головою і взялася господарювати: увімкнула опалення, роздивилася птаха на каміні, торкнувшись пір’я та очей, зазирнула у димохід.
– А то, може, розпалимо вогонь?
І викладаючи поліна у топці, зауважила:
– Уявляю, як Влад тішиться вільною квартирою. Нехай відчує себе самостійним.
Бору неприємно шкрябнуло це зауваження.
– Чого таке обличчя розгублене? – не замовкала Лідія, жмакаючи газету та підкладаючи її під ретельно вибудувану конструкцію. – Не бійся, я допоможу облаштуватись на новому місці. Ти ж така непрактична! Але, зауваж, якщо вже падають з неба розкішні подарунки долі, то чомусь саме таким, як ти, хто не здатен оцінити їх належно.
Газета згоріла, а вогню як не було.
– Облиш, – озвалася Бора, вибираючись з крісла. – Ходімо на кухню.
Мастодонт 60-х – холодильник «Дніпро» з ручкою-важелем та круглими плечима – відгукнувся на під’єднання до електромережі тракторним гулом, з готовністю заковтнув кефір та йогурти, масло та сир. Знайдена у глибинах духовки пательня виявилась несподівано важкою, а ножі, виделки й геть усі столові прибори з шухляди – різними: будинок демонстрував свою прихильність до випробуваних часом речей та звичку збирати все в один комплект. Смажену картоплю поділили по тарілках – одна із синьою смужкою, друга – з букетиками жовтих квітів; посідали вечеряти, вибравши собі з-поміж різних крісел «своє» й розливши кефір у черевату склянку та у маленький прозорий кухлик з ручкою.
– Мені тут страшенно подобається! – Лідка зазирнула під стіл, де ступні спирались на міцну поперечину. – Таке усе зручне, комфортне. Ти помітила? Жодних гострих кутів… – Вона покрутила у руках мельхіорову виделку з довгими зубцями та ніж з кістяною ручкою. – Тепер залишатимусь у тебе частіше!
Бора мовчки чекала, поки Лідія доїсть – подруга нарешті помітила це, допила кефір одним ковтком та підвелась.
– Гайда