Бора. Галина Вдовиченко
Читать онлайн книгу.
моху, що вкривав нижній ярус кам'яних сходів. Такий навмисно не виростиш. Він сам утворюється з часом як благородна патина на мідних статуетках. Такий вигляд мали сходи Підгорецького замку з тильного боку, Бора їздила туди позаминулими вихідними, та хіба могло їй спасти тоді на думку, що за кілька днів вона підійматиметься на поріг свого будинку подібними сходами, лише без підгорецької трави, яка пнеться вгору з усіх щілин замкового каменю.
Одна з колон повита густими заростями винограду з незібраними дотепер гронами ягід, пожмаканими, прив'яленими сонцем та вітром, наче родзинки.
Виноград виявився дивним на смак, терпкуватим та кислим, його перестиглі грона слугували тут, очевидно, за прикрасу. Перш ніж встромити ключ у замок, Бора набрала номер Влада, аби сказати йому, де вона зараз, але абонент був поза зоною досяжності. Лідії теж нема сенсу телефонувати, у неї зараз найгарячіший час доби: готує вечерю для домашніх або вже поставила на стіл паруючий полумисок, розклала їжу у тарілки і вже побажала усім смачного, але тільки-но сама береться за виделку, як хтось: мамо, де сіль? а кетчуп у нас є?., ма, я не хочу гречки!..
Ключ легко повернувся в отворі масивних дверей з обдертою де-не-де фарбою. Бора ступила через поріг, опинилась у прямокутному передпокої і вдихнула повітря чужого житла. У світлі, яке спалахнуло над головою, перше, що побачила, – це похилі східці донизу за три-чотири метри перед собою; вони вели, мабуть, до кухні чи у підвал. Праворуч – зачинені двері. Зліва, за широким прорізом – вітальня. А тут, у вільному пристінку передпокою, – масивна тумба на взуття, дзеркало, порожня полиця та вішак із вигнутими вгору кованими ріжками. І ані взуття, ані одягу.
Запах у новому місці. Він міг виявитись неприємним та затхлим, приміщення могло відгонити старими лежалими лахами чи забутим пакетом сміття. Усього варто було чекати. Але це незнайоме житло мало нейтральний запах. Закинутістю тут не пахло: сухе, трохи застояне повітря не мало неприємних домішок.
Бора кинула оком на сходи, що вели донизу, і пішла ліворуч, у велику кімнату, відчуваючи від власної хоробрості приплив адреналіну у крові, рука мимоволі потяглась до вимикача.
Скляні очі! Серце підстрибнуло. На неї дивились чорні скляні очі. Вугільне, аж до синього полиску, пір'я, міцний дзьоб – в опудалі ворони не було нічого загрозливого. Але серце закалатало від несподіванки. Переляк, одначе, виявився слабшим за захоплення: ти ба! Опудало стояло на полиці справжнього каміна! Забута дитяча мрія, навіяна казками Андерсена. Кутовий. З усім чавунним причандаллям на кованій стійці. Викладений з масивної старої цегли – дві великі приземкуваті літери «П», менша на більшій, із «плечима»-поличками нижнього ярусу, на яких при бажанні й сидіти можна, якщо посунути опудало птаха та великий компас у дерев'яній оправі. З металевим дротяним кошиком, наповненим березовими цурпалками, – під топкою, в отворі нижньої «П».
У центрі кімнати – овальний стіл, під стіною