Привіт оселі цій святій,

      Що мріє в зáстумі півтьми!

      Скропляючись в ясній росі надій,

      Кохання біль, у серці защеми!

      Який тут спокій і порядок,

      Яке довілля і звичáй!

      В цій бідноті – який достаток!

      В цій тісноті – який розкішний рай!

      Прийми й мене, як за старих часів

      Приймав других, з утіхою й журбою.

      Як часто він, цей любий трон батьків,

      Обвішувавсь дрібною дітворою!

      І мила, може, тут, у зграї щебетух,

      За різдвяний удячна подарунок,

      Дідусику несла свій поцілунок.

      Я чую, дівчино, тут дух

      Хазяйновитости витає;

      Як мати, він тебе щодня навчає

      Стіл чепурно обрусом застелить,

      Узорчасто піском долівку притрусить.

      О мила рученько! Подбай,

      І ти з хатини зробиш рай.

      А тут!

               Мене пройма блаженний жах.

      Стояв би тут години цілі…

      Це ж тут природа в світлих снах

      Створила ангела у тілі;

      Вона тут спала, й наливалась

      У груди їй теплінь жива,

      Тут чисто й свято розвивалась

      Ясна подоба божества.

      А ти! Тебе що привело?

      Мене всього мов потрясло…

      Що хочеш ти? Чом в серці біль тяжкий?

      Нужденний Фаусте! Ти ніби сам не свій.

      Чи тут незримим чаром віє?

      Я ж насолоди був запраг —

      I ось душа моя у сні любовнім мліє!

      Чи ж ми хисткі, немов на вітрі прах? —

      Коли б вона в цю мить ввійшла в покій,

      То як свого блюзнірства ти б скупився:

      Одразу знічений, малий,

      До ніг упав би й розтопився.