Гонихмарник. Дара Корній
Читать онлайн книгу.
перерви розпочався власне концерт, якого всі з нетерпінням чекали. Після концерту, коли вже досить стемніло, десь між десятою та одинадцятою годинами, Іринка непомітно вислизнула з клубу. Не любила дівчина танців. Почувалася там чужою.
Дівчина йшла весняною вулицею, вдихаючи на повні груди аромат бузку, черемхи, травневої ночі. За спиною залишилися гамір, метушня, п’яні крики, чоловіча міцна лайка вкупі з вдавано-веселим жіночим хіхіканням.
А ось і рідна оселя. У великій кімнаті світиться. Бабуся нізащо не засне, поки онука не повернеться. І коли рука лягає на хвіртку, за спиною озивається:
– Іринко, зачекай, будь ласка!
Ірина перелякано зупиняється. До неї підходить юнак. Вона впізнає його – це Ігор Сокірко. Серце затріпотіло, мов пташка, і гаряча хвиля збентеження накрила її з головою.
– Добрий вечір! Дай Боже щастя! – голос звучить доволі лагідно, сум’яття відступає. – Не полохайся, дівчино, я тебе не скривджу.
– Дай Боже! Я не з полохливих, – говорить Ірина, – мені трохи незручно перед тобою. Розумієш, за той прикрий випадок у лісі. Підгледіла не навмисно, слово честі. Не журись, нікому не оповідала, навіть бабуні. Нікому й не розповім. Я вмію мовчати.
Темрява приховує обличчя.
– А я й не журюсь. Звісно, не повідаєш. А зрештою, коли б і наважилася, то марно. Ті, хто повірить, і так знають, а ті, шо не вірять, – наплетуть купу малу і такого нахимерять, шо непереливки будуть і тобі, і мені. Підуть зводи та переводи[5] селом… Тобі того тре’, га? Село – всі, мов на долоні, – жваво веде хлопець.
– Якщо ми порозумілися, тоді добраніч, – говорить Іринка, трішки розчарована почутим, і штовхає рукою хвіртку.
Хвіртка чомусь не піддається. Пробує ще раз. Лишень за третім разом уздріла, що Ігор тримає її.
– Пусти. Ми наче замирилися[6]? – розгублено перепитує дівчина.
– Замирилися! Та я не для цього сюди прийшов, – спокійно говорить юнак.
– Не для цього? А для чого ж тоді? – дивується Ірина.
Він підходить до дівчини так близько, що вона відчуває, як своїм волоссям зачіпає тканину його сорочки, вдихаючи запах напрацьованого за день чоловічого тіла. Її голова заледве сягає рамен хлопця. У роті пересихає. Чар, який іде від сильних міцних чоловічих рук, від такої нежданої близькості, робить її майже безвільною.
Ігор відчуває дівоче збентеження. Так ставалося кожного разу, тільки-но він жадав якоїсь жінки. У нього було безліч дівчат, жінок. Вони на диво легко віддавалися йому, виконуючи всі його зацьханки[7]. Дівчата за ним гибіли[8], навіть благали, щоб він не полишав їх. Та парубок любив розмаїття. Їсти щоденно мед набридає, інколи хочеться киселиці.[9]
Якось зобачив Ірину, випадково під крамницею, потім пару разів перечепилися поглядами ненавмисно на вулиці. Дівчина ніяк не втікала йому з голови. Він пам’ятав її ще зі школи – худенькою веселою дівчинкою-берізкою
Зводи та переводи – плітки.
Замирилися – погодилися.
Зацьханки – забаганки, примхи.
Гибіли – побивалися через велике кохання.
Киселиця – драглиста страва зі слив та борошна або круп.