Роксоляна. Осип Назарук
Читать онлайн книгу.
трагедії, які діялися на тих чорних шляхах татарських.
Із гори, з гори, з темненького лісу
Татаре їдуть, волиночку везуть…
У волиночки коса
Золотоволоса —
Щирий бір освітила,
Зелену діброву і чорну дорогу…
В такім самім положенню, як оспівана в народній пісні волинянка, була й галичанка Настуня.
7
Свідомість, що знаходиться на страшнім татарськім шляху, була для Настуні чимсь іще страшнішим, ніж сам той шлях, ніж свідомість, що була в руках торговців живим товаром. Закрила очі.
Але цікавість мучила її й спонукала знов відкрити їх та й оглянути страшний шлях, яким везли її в незнані землі й незнану будучність. Отворила очі й довго дивилася.
Не був се властиво ніякий шлях. Полоса степу, якою посувався татарський чамбул, майже не ріжнилася від Дикого Поля. Тільки вряди-годи зустрічався на тій полосі людський або кінський кістяк, ще рідше сліди огнища, а біля них порозкидані кості й побиті черепи з горшків і людей. Тільки далеко поза собою бачила чорніючу смугу землі, стоптану копитами ординських коней. Не розуміла, чому в пісні співається: «Ой битим шляхом килиїмським…» Бо се не був ні шлях, ні битий… Хіба били його своїми пораненими ногами бідні бранці-полонені та копита некованих татарських коней.
Онде йшли вони – татарські бранці – оточені татарською сторожею. Помарнілі, почорнілі, ледви на ногах держалися. Здавалося їй, що вони не видержать довше сеї подорожі в безмірній одноманітності степу, виссаного жарким сонцем з останніх соків – як серце її було виссане з надії.
Подивилася на свої ноженята, щоб побачити, чи не поранені. Бо, може, прийдеться і їй дальше йти пішки… Щойно тепер запримітила, що має тільки оден слюбний черевичок на собі, і той подертий. Видно, мусіли роззувати її, але оставили. А, може, при взуванню оставили, подумала.
Невзута ніжка боліла. Придивилася їй ближче. На ній була кров, почорніла, засохла…
І ще побачила, що в чорних мажах, якими їхала, були без ладу накидані річі, головно жіночі, й усяка матерія, очевидно, награбована. Гірко усміхнулася. Бо пригадалося їй пророцтво циганки. Воно вже здійснювалося, але зовсім інакше. Бо вправді бачила «під ногами» адамашкову матерію, але не було ні перлів, ні фарарів, ні біленьких шовків. І кровцю мала не на рученьках, а на ніженьках…
З тривогою пошукала на собі маленького срібного хрестика від матері, бо боялася, чи не забрали його. Він був. Засунула його набік. Як же дорогий він був тепер для неї! Не тільки як пам’ятка від матері, але й як пам’ятка з тої країни, яку покидала – може, навсе. Перший раз у життю відчула дійсну близькість того, хто помер на хресті, замучений. Терпіннє наближало її до нього. Кругом бачила також терпіння битих бранців, які йшли пригноблені на свою Голгофту. Міцно притиснула хрестик до себе й успокоїлася. Тому хрестові служив її батько. Іменем того хреста боролися на степах наші козаки з татарами. Якась неозначена надія на поміч, на свободу почала прозябати в її думках.
Оглянулася