Зворотний бік темряви. Дара Корній
Читать онлайн книгу.
вежі вікна, якщо через них і так не заходитиме світло? А ще довкола багато свічок – чорний віск сумно плаче, опадаючи-скапуючи долі. Стіл вгинається від наїдків. Морок – величний у своєму царському кріслі. Чорне дерево обтягнуте людською шкірою. Звідкись Мальва це знає. Вона сидить зліва від Мора, Стрибог справа. Батько якось напружено позирає то в бік Морока, то в бік Мальви. Правда, Мальва наразі не сказала ще нічого провокативного, від чого Стрибог мав би ніяковіти чи гніватися. Було зрозуміло, що він боїться розчарувати батька, ану ж бо тому не сподобається онука?
Ллється рікою тернове вино, Мальва відмовилася його пити, тому їй підливали тільки амброзію, напій богів. Мальва не знала, що воно таке, але смак мало непоганий – мед, кориця, м’ята і ще щось дуже духмяне й солодке.
– За мою онуку, кровну безсмертну, в майбутньому велику темну безсмертну! – кричить Морок.
Круговерть розмов, здебільшого незрозумілих, про проблеми у темних світах, називалися знайомі їй імена – Посолонь, Жива, Китоврас, Переплут… І, звісно, Птаха… На ім’я Птаха всі раптом, наче по команді, замовкли і витріщилися на неї. Мальва ж гордо підняла вгору голову.
– Так, це моя Учителька зі світу світлих. І я пишаюся такою Учителькою.
Почулися невдоволені голоси за столом, зашепотілися. Морок підняв вгору руку.
– Тихо! Дочко, звісно, так. Вона, ця жінка, твоя Учителька, досить підступна Учителька, яка за допомогою облуди, зради та підступництва поселила тебе у світі смертних, приховавши від свого чоловіка, а твого батька, те, що ти взагалі існуєш. Так, це вона посварила сина з батьком, налаштувавши його проти рідних. О, це та сама жіночка, яка, прикриваючись високими словами про рівновагу та великі ідеали, вміє мстити вишукано та досконало. Тому нам усім вкупі до неї далеко. Учителька! – Морок сердито блискає очима, тоді з усієї сили гепає рукою по столу так, що чаші з вином перевертаються.
Тиша мертва. Усі мовчать, перелякано втуплюючись хто в підлогу, хто в стелю, хто в дзеркала. Коли Морок сердиться, краще мовчати.
Але не Мальва. У ній також закипає лють. Вона різко підводиться з крісла, аж воно падає:
– Не смій…те ображати Птаху. Ви не варті навіть згадувати її ім’я, – Господи, шо вона меле і де набралася таких слів. Ох, то ті світлі-темні так на неї впливають. Але веде далі: – Якби не вона, тобто Птаха, мене просто не було б. Не народилася б. А де були всі ви тоді, коли я народжувалася? З вашими вічними шпетаннями та дурнуватими закидонами? Шмарклі підтирали та вигадували найвишуканіші способи, як би то там найпідступніше надерти задницю світлим.
Мальва, здається, спілкується зі статуєю Чорнобога. Бо Морок зараз її нагадує. Ані найменша рисочка його обличчя не видає почуттів. Решта роти повідкривали, слухаючи її. О, навіть очі в тієї статуї незворушно-холодні та безжальні. Але Мальва вже не може спинитися, бо її несе якась тільки їй відома шалена хвиля непокори та несприйняття отих людей, котрі тут називають себе богами та володарями душ смертних.
– Мені начхати на те,