Prologue

      Я стою перед високим судом за те, що пролив кров ближнього. Та я спокійний і незворушний, як холодна кам’яна брила, бо з усіх сил прагну цього суду і ладен взяти на себе ще більшу вину, ніж вона є насправді, аби мене покарали якомога суворіше. Тому мені не подобається комедійне забарвлення цього процесу – ніякої тобі врочистості. Приміщення наших провінційних судів просто жалюгідні. Навіть важко назвати залою цю обдерту кімнату, де зі стін і стелі сиплеться тиньк, де світить ребрами вичовгана дощана підлога, яка от-от провалиться, а замість суддівського помосту стоїть звичайнісінький голий стіл.

      Ще убогіша бокова кімната, де проводять свої наради слуги Феміди: її двері постійно відхилені, їх кілька разів сердито причиняли, а вони все відходять, і ще на самому початку я помітив, як за тими «лаштунками» рожевощокий кирпатий суддя нашвидкуруч натягує через голову – наче спідницю – пожмакану чорну мантію. Він зодягав її поверх пістрявого светра грубої в’язки, і я ще тоді звернув увагу на його пухкенькі рожеві щоки – здавалося, він і досі ссе мамину цицьку, хоч розміняв четвертий десяток, а коли всі встали і цей пантаґрюель усівся на своє місце, то з-під столу безглуздо виглядали його нечищені черевики сорок шостого розміру і навіть видніли заправлені в чорні шкарпетки сині кальсони.

      Молоденьке дівча, яке вело протокол засідання, витріщило свої здивовані оченята на вбивцю і злякано опустило їх тільки тоді, коли я не витримав і підморгнув їй, мовляв, не хвилюйся, все буде гаразд.

      Що й казати, є в цих судових засіданнях щось від театралізованого дійства, і, щоб скоротити кількість його персонажів, я категорично відмовився від адвоката. Дивлячись на кирпатого суддю і побоюючись, аби він не почав колупатися в носі, я прикликав собі у порадники мого давнього приятеля Жана Поля Сартра, який набагато раніше за мене дійшов висновку, що людина по-справжньому здобуває свободу лише у в’язниці. Я викликав його дух без особливих зусиль (не так, як це робив великий медіум Каззот, котрий після кожного такого сеансу непритомнів або, навпаки, впадав в істерику) і попросив поради, як його краще повестися, аби виклопотати у високого суду щонайсуворіше покарання.

      Однак мій дорогий Жан Поль, автор неперевершеного ґросбуху «Шляхи свободи», сказав, що все це не так просто, адже брехнею далеко не заїдеш, тож на суді треба все-таки говорити правду і тільки правду, щоб laisser faire, laisser passer[1], і я з ним погодився: хай буде так, – сказав я, – а як воно буде – qui vivra verra.[2]

      Частина перша

      Тепер мені часто снився піщаний вітер, снилися височезні сосни, які постогнували від того вітру, а піщана курява навіть уві сні забивала подих, і я прокидався серед ночі через те, що не міг дихати. Віднедавна я зрозумів, що це мені не ввижається, що в цьому помешканні й справді не вистачає повітря, і тепер мене дивує, чому люди так люблять старі будинки з високими стелями: ніби й багато простору, а закуриш цигарку, то дим із кімнати не вивітриш, він залишається тут назавжди, облягає стелю і стіни, які домішують до тютюнового духу запах старого передавненого пороху.

      Можливо, я перебільшую, може, аж занадто нарікаю на це помешкання, бо з певного часу мені стало тут зовсім незатишно, я втратив спокій і навіть сон. А коли й засинав, то знов і знов бачив скрипучі сосни, які коливаються у вихорах вітрів, ті вітри здіймали піщану куряву, яка теж скрипіла на зубах, і згодом я все це побачу увіч, коли розпочну своє недолуге розслідування й поїду до пана Ярчука, там я побачу й таке, чого не витворить найхимерніший сон, однак не забігатиму наперед, а почну все спочатку. І хоч тепер мені важко сказати, де в цій історії початок, а де кінець, пам’ять насамперед вертає до того зимового дня, коли я знов опинився без даху над головою. О, це вже міцна традиція, яка тягнеться ще з моїх післястудентських літ: господар квартири спроваджує тебе на вулицю неодмінно