Настав світанок, а за ним і день. Вогонь догоряв, паливо вийшло, і необхідно було зробити новий запас. Людина спробувала вийти з вогненного кола, але вовки піднялися їй назустріч. Палючі головешки змусили їх відскочити вбік, але вони не відступили. Даремно намагався Генрі відігнати їх. Коли ж, вирішивши поступитися, він увійшов назад до кола, один із вовків кинувся на нього, але схибив і потрапив усіма чотирма лапами у вогонь. Він заскавучав від болю й, загарчавши, поповз назад, щоб остудити лапи в снігу. Генрі, згорбившись, сів на свою ковдру. Тіло його нахилилося вперед. Опущені плечі й схилена до колін голова красномовніше від слів свідчили про те, що він відмовився боротися. Час до часу він підводив голову, переконуючись щораз, що багаття згасає. Коло полум’я вже прорвалося в декількох місцях, залишаючи вільний прохід. Проходи ці збільшувалися, а стіна вогню зменшувалася.

      – Тепер ви можете взяти мене, коли захочете, – пробурмотів він, – але я, принаймні, висплюся.

      Якось, прокинувшись, він побачив прямо перед собою в проході, що утворився в майже згаслому багатті, вовчицю, що дивилася просто йому в очі.

      Через деякий час – йому здавалося, що минуло кілька годин, – Генрі знову прокинувся. Відбулась якась таємнича зміна, зміна, що змусила його ширше розплющити очі від подиву. Щось трапилося. Спочатку він не міг збагнути, що саме, але потім усе стало зрозумілим: вовки зникли. Залишилися тільки сліди на снігу, що говорили про те, як близько вони підходили до нього. Сон почав знову оволодівати ним, голова його схилилася на коліна, аж раптом він здригнувся й прокинувся остаточно.

      Десь поблизу чулися людські голоси, рипіння нарт і посторонків, а також нестерпний виск запряжних собак. Четверо нарт під’їхали з боку річки до місця привалу між деревами. Кілька людей обступили Генрі, який дрімав у центрі багаття, що догоряло. Вони розбурхували його, намагаючись привести до тями, а він дивився на них, як п’яний, і бурмотів дивним заспаним голосом:

      – Руда вовчиця… прийшла харчуватися разом із собаками… спочатку їла собачий корм… потім з’їла собак… а потім з’їла Біллі…

      – Де лорд Альфред? – загарчав Генрі просто у вухо один із чоловіків, грубо штурхаючи його за плече.

      Він тихо захитав головою:

      – Ні, його вона не з’їла; він спочиває на дереві біля останнього привалу.

      – Мертвий? – закричала людина.

      – І в ящику, – відповів Генрі.

      Він миттю вирвав плече з рук чоловіка, який тримав його.

      – Слухайте, дайте мені спокій… Я хочу спати. Добраніч усім…

      Очі його заплющилися, підборіддя впало на груди. І поки його клали на ковдру, морозне повітря вже встигло наповнитися його хропотом. Але чутні були ще й інші звуки. Здалеку невиразно доносилося голодне виття вовчої зграї, що пішла шукати іншої їжі замість людини, котра вислизнула від її іклів.

      Частина

---

Скачать книгу