Фрау Мюллер не налаштована платити більше. Наталка Сняданко
Читать онлайн книгу.
Оголошувала новину Аделаїда Григорівна, поряд із нею стояв лисий чоловік у чорному костюмі, який і передав тацю з конвертами. Він виявився директором салону дорогого одягу, що зайняв усі три поверхи колишньої музичної школи.
Христина часто допомагала Соломії в різних побутових проблемах, заміняла її на уроках, сиділа з малим, якого подруга іноді змушена була брати з собою на роботу. У таких випадках вона дзвонила Христині, і та приходила раніше або просто забирала малого на свій урок. У неї він сидів тихо й не заважав, а в Соломії – пустував. Соломіїн чоловік викладав фізкультуру в якійсь школі, потім його з якоїсь причини звільнили й він дуже швидко спився та зник із життя родини, залишивши її з малим сином і старенькою матір’ю.
Якщо існувало щось, без чого неможливо було уявити собі існування Соломії, то це сумніви. Здавалося, якийсь резервуар усередині неї наповнений цими сумнівами по вінця, і якщо не сколихнути його й не виплеснути трохи назовні, то вона так і залишиться назавжди в хиткій рівновазі й оманливій ілюзії руху від «так» до «ні», від «за» до «проти», від гармонії до депресії, від захоплення до ненависті, від самозамилування до самозаперечення.
Соломія сприймала все, що відбувається довкола неї, з невтомним ентузіазмом і захопленням, марно намагаючись відділити те, що її справді цікавило, від того, що лише здавалося цікавим, і цей процес селекції, яка насправді так ніколи й не відбувалася, займав увесь час і забирав усі сили. А щойно вона усвідомлювала, що щось стало цікавити її менше, як із не меншим ентузіазмом починала ненавидіти це й дивуватися сама собі, що могла захоплюватися такою дурницею, і цей процес просякання ненавистю та самодивуванням знову захоплював її цілком.
Соломія постійно скаржилася на те, що нічого не встигає і що довкола стільки цікавого, а вона так часто витрачає час на дурниці, тоді як слід було зайнятися справді вартісними речами. Вона щиро ненавиділа себе за це, але щойно в полі її зору з’являлося щось нове – знову кидалася у вир знайомих і нових відчуттів, проходячи все ті ж незмінні стадії: від захоплення до охолодження, далі розчарування й ненависті.
– Розумієш, – пояснювала Соломія Христині, запиваючи кожне слово великим ковтком чаю із улюбленого яскраво-жовтого півлітрового горнятка, – це все схоже на якесь замкнуте коло. Ні, точніше, на коло, яке розірване і яке мені ніяк не вдається зімкнути. Мені хочеться робити все й відразу, і це відчуття переповнює мене якоюсь фальшивою впевненістю, що достатньо просто сильно захотіти, і я встигну все це зробити. Потім я кидаюся виконувати заплановане, але не в тому порядку, у якому це було б швидше, а якось сумбурно; я знаю, що не вмію правильно планувати й тому намагаюся з цим боротися. Сідаю планувати й витрачаю весь час на будування планів, а до того, щоб здійснити щось, руки вже не доходять. А потім замість того, щоб завершити розпочате, хапаюся за нове і знову відкладаю в довгий ящик.
Ось у тебе, скажімо, усе навпаки – ти все завжди встигаєш зробити навіть