Київ.ua. Тетяна Белімова
Читать онлайн книгу.
Не до цього, не до спогадів.
Приходив до них, до баби з дідом, десь раз на рік, у поминальні дні. З обов’язку, про який заздалегідь нагадувала мама, який подобався Льоні, тож вона виконувала його і сама, якщо в нього вже геть не складалося. Так, щось було справді зворушливе в цьому життєвому оксюмороні… Збирається вся рідня, і ти радієш, бо деяких із них не бачив цілий рік. Але збираєтеся ви біля рідних могил, і ти сумуєш, хоча довкруги розливається-вихлюпується через вінця весна і повітря до краю наповнене дивовижною сумішшю квітучого бузку, ладану, що його щедрою рукою підкладає панотець, обходячи могили, розтопленого воску свічок, розтиканих разом із пластиковими квітами на могилах, якихось наїдків, розкладених родичами на столиках… На душі й легко, й важко водночас, і сумно й радісно, і щось солоне підступає до очей і лоскоче в носі…
Знову виїхав до Дніпра. Пора вже й додому, на рідний Лівий берег. Коли заїхав на міст, виникло непоборне бажання зупинитися. Ріка під мостом лише вгадувалася, крига ледь світилася, зовсім не відбиваючи ліхтарного світла і вогнів нічного міста, геть не так, як темна вода незимової пори. Десь там, на Сході, куди йому і треба було їхати, вже незабаром мало з’явитися світло нового дня. Звідси, з підвищення мосту, це мало бути добре видно. Ніколи досі, жодного разу не зустрічав світанку тут, на Дніпрі. Взагалі не зустрічав світанку, хоча й частенько засиджувався до сходу сонця. В місті, де шлях до неба загороджують мільйони дахів, це майже нездійсненне завдання. Але ось тепер тут, посеред Дніпра, це здавалося цілком можливим. І він почав удивлятися в далекий темний обрій.
Повільно з чорної, ще по-нічному непрозорої безодні неба пішов сніг, щоб за декілька хвилин уже набрати обертів, перетворившись на справжню хурделицю. І вже снігові стовпи закружляли попереду, щедро засіваючи дорогу білим небесним зерном – і на щастя, і на здоров’я, і на весь Новий рік, тільки не на погідний ясний світанок. Ні. Видно, не з його сімейним щастям зустрічати сонце. Спати. Рушив, залишаючи перший подвійний слід на цьому жовтувато-сріблястому, підсвіченому електричним сяйвом мостових ліхтарів снігові.
Розділ четвертий
Восени я дослужу і повернусь додому.
Знайду собі дівчину нову, чудову.
Щоб не вміла читати, не вміла писати
І менше прийдеться добра вигрібати.
«Молодий, гарний, матеріально забезпечений, у вільному польоті («Був одружений і маю двох дітей, але про це не писатиму! Це моє особисте життя, яке нікого не обходить!»)…Хто хоче познайомитися – виявляйте ініціативу, приємно дивуйте, захоплюйте, а хочете – закохуйте («Якщо у вас, хто ще наївно вірить у почуття, щось вийде!» – ці міркування теж не ввійшли до основного тексту), закохуйтеся – дозволяю! Відповім на пропозиції з фотками дописувачок, які мені сподобаються. Залишаю за собою право не відповідати взагалі. Мені начхати, як ви до цього поставитеся», – із власного запису в соціальний мережі.
Знову