Кровна мста. Ярослав Яріш
Читать онлайн книгу.
почали розходитися. Залишилися хіба ті, хто завтра мав відпливати, князь та гості. Мстислав мав дати своїм послам останні настанови. До нього заговорив один із чернігівців – вусань.
– Перед тим як сольство до Києва слати, візьми, княже, письмо від брата твого Судислава.
Мстислав поглянув на нього.
– Нагадай, як зовуть тебе, боярине.
– Бориславом.
– Чого скоріше не давав письма, Бориславе?
– Судислав так наказував. Рік, аби передати тільки тобі в руки і щоб ніхто його не бачив та не читав.
Він витяг згорток, обмотаний ниткою та заклеєний воском із печаттю Судислава.
Мстислав узяв листа, боярин повторив:
– Щоби ніхто його, крім тебе, не читав.
Мстиславові бояри зрозуміли натяк, відійшли. Князь почав читати. Час від часу він відривався від читання й дивився то на слів, то на своїх бояр. Погляд його чогось став розгублений, пальці стисли папір. Князь досить довго читав і перечитував лист від брата, нарешті скінчив. Бояри уважно дивилися на нього, запала повна тиша. Мстислав видихнув, беручи себе в руки.
– Мирославе і ти, Вую, зостаньтеся. Решта йдіть, готуйтеся до далекої дороги.
Середич криво посміхнувся. Певно, його образило те, що князь і з ним не хоче поділитися таємницею листа. Уголос боярин цього не сказав, а тільки прорік:
– То хто буде старшим сольства, чиїх наказів слухати: Мирослава чи Вуя?
– Мирослава, – коротко відповів князь. Він був у гніві і на Середича уваги не звертав.
Усі присутні, крім князя та двох його достойників, вийшли, а за порогом князівського терема розійшлися.
Вадим
Купець Вадим сидів у своєму човні: хвиля колисала його, а сонце приємно гріло спину. Він знизу вгору дивився на Мирослава, який стояв на пристані і мружився від променів. Боярин за стільки літ не мінявся, лише черево гладшало та додавалося зморщок на лобі.
– То що, згода? – запитав боярин.
Щось усередині говорило Вадимові, аби він відмовився, аби не йшов на ту спілку. І платня невелика.
– Хіба ж князь своїх лодій не має? – спробував заперечити купець.
– Має. Тільки тепер кожен вой, кожен дружинник багато важить, – ухильно відповів боярин.
Вадим відчув, що Мирослав чогось не договорює, хитрує.
– У греки мені треба. Кажіть он сіверянам, нехай вас везуть, – купець кивнув у бік лодії чернігівських послів. – Та й човен у мене малий – більше десятка мужів не візьму.
Боярин стояв на своєму.
– Нас буде небагато – восьмеро.
– Щось мало як для сольства.
– А ми не йдемо як сли, а лиш як гості. Справу маємо в Києві.
Вадим поглянув у відкрите море. Думав. Ой, як не подобалася йому ця угода з Мирославом, щось тут було не так. Спочатку прибули посли сіверські, тепер же раптово Мстислав посилає до Києва своїх ліпших людей. Таємно посилає. Щось князі-брати лихе задумали, щось має статися.
– Добре, боярине. Хоча й не маю хоті волочитися з вами, та й відмовити тобі не можу, нашу дружбу пам’ятаючи. Поможу тобі. Тільки