Намір. Любко Дереш
Читать онлайн книгу.
cite>
© Дереш Л., 2008, 2014
© © Shutterstock.com / Nejron Photo, обкладинка, 2014
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2008, 2014
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2014
Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
© Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес (www.litres.ru)
Наміри П. П’яточкіна
Добрими намірами вимощена дорога відомо куди. Однак що ми можемо знати про наміри Любка Дереша чи героя його роману Петрика П’яточкіна? Лише те, що зафіксовано в тексті «Наміру». Не так уже й багато. Але для уважного читача – достатньо.
Отже, що ми маємо в романі?
Маємо напівфантастичну історію людини з «феноменальною пам’яттю», авантурний роман-дао.
Маємо кілька важливих філософсько-світоглядних тез чи, як тепер кажуть, «тєлєг».
Маємо низку коментарів та пояснень цих «тєлєг», за обсягом співрозмірних із занудно-натужними спробами матрицівського Морфея пояснити Нео суть соліпсизму.
Ідеї, що їх ілюструє в «Намірі» Дереш, також не нові, але часто представлені в такому несподіваному ракурсі, що цілком можна припустити, ніби автор до всього дійшов сам. Це трапляється з обдарованими людьми.
Пригадую, вічний двигун я винайшов у семирічному віці, мастурбацію – в дев’ять, а в 17 із жахом зрозумів, що всі мої дотихчасові екзистенційні відкриття вже сформульовані відомим афористом Шопенгауером. Втім, тут не про мене й не про Шопенгауера. Тут про Дереша.
У «Намірі» автор помітно відійшов від прийомів, раніше щедро зичених у Стівена Кінга, випробовуючи тепер методику, схожу на Коельївску. Кажу «схожу», бо знаю, що Любко, як і я, досить скептично ставиться до Коельйо. Втім, утішним є те, що містика в «Намірі», на відміну від попередніх Дерешевих книг, не виступає очевидним сюжетним тлом, а ховається в розломах інтелектуальних конструкцій. А сама наявність цих конструкцій свідчить про те, що аудиторія Любка Дереша, мабуть, дорослішатиме разом із автором: далеко не кожен тінейджер (а більшість критиків з дурного дива зараховують Дерешеві книжки до «молодіжної» літератури) осилить ідеї, викладені в «Намірі». Прикметним бачиться також відхід від молодіжно-субкультурного антуражу – sex & drugs & rock’n’rol якщо й з’являються в цій книзі, то десь на маргінесах, щоб не сказати – «за кадром». До очевидних переваг «Наміру» слід також зарахувати цілком вправну романну форму, добре відчуття ритму й композиції.
«Намір», безумовно, – роман-пошук. Чи не вперше Любко Дереш намагається з’ясувати в книзі якісь питання, що цікавлять власне його, Любка Дереша, а не той соціально-віковий прошарок, до якого автор ще донедавна належав. І це привід для оптимізму, бо:
– по-перше, людина, яка пише для себе, якраз і має всі шанси та права називатися і насправді бути письменником;
– по-друге, лише в «письмі для себе» можливий той рівень свободи, коли починається т. зв. «виписування» і справжня робота над словом.
А відсутність справжньої роботи над словом і є наразі найбільшою вадою як «Культу», «Ящірки» й «Пітьми», так і «Наміру».
У суто літературному аспекті тексти Дереша демонструють цілком задовільне володіння загальною конструкцією книги, стилістичну зграбність та інтелектуальну напругу. Авторові цілком непогано вдаються повнокровні, живі образи, іноді – вдалі метафори, іноді – замалим не поетичні рядки. Однак усе ще накульгують мова та інтонація.
Вправний у великій формі, в межах абзацу чи навіть окремого речення автор часто спотикається, губить інтонацію і сам губиться в безсистемній лексиці. Це, звісно, хвороба, але хвороба росту, і «вилікуватися» від неї можуть допомогти добрі літредактори та колеги по перу. В ролі «доброго літредактора», а заодно й «колегою по перу» в цьому виданні спробував побути і я, хоч мені, Любковому приятелеві, не гоже ані особливо лаяти, ані занадто хвалити автора. Тож озвучені тут спостереження та претензії слід розглядати не як літературознавчий аналіз, а як фрагмент дружньої бесіди, яких у нас із Любком було колись доволі.
У рамках розмови про «Намір» (якщо б така відбувалася у нас із ним насправді) я не оминув би спокуси згадати ще один трактат про людину з феноменальною пам’яттю, а саме – Борхесову новелу з 1944 року «Фунес, диво пам’яті». У цій новелі Борхес старанно уникає будь-якої фантастичності чи містики. Феноменальну пам’ять він описує гранично сухо, стримано, замалим не в категоріях марксизму. Однак про володаря цього феномену Фунеса каже таке: «…підозрюю, він був не здатен мислити. Адже мислити – означає забувати, забувати про відмінності, узагальнювати, абстрагуватися. В загромадженому предметами світі Фунеса були тільки деталі, подробиці, до того ж дані лише безпосередньо».
Чудо пам’яті Петрика П’яточкіна (мультяшного героя, не забудьмо) полягає якраз у протилежному – через феноменальну пам’ять про найдрібніші деталі вийти на узагальнення такого рівня, що за ними вже палахкотить