Намір. Любко Дереш
Читать онлайн книгу.
з керою не вийде. Потай ми з нею на ножах уже другий рік, ще від історії з парасолями.
Усі, хто не увійшов до першої п’ятірки, вийшли з класу. П’ятеро хоробрих – я серед них – по черзі тягнули білети. Мені попався одинадцятий, де про «не» з дієсловами і без та іменник як частину мови. Я міг відповідати без підготовки – до чого це мені готуватися, цікаво? Про іменник я мав дуже нечіткі уявлення. Він асоціювався в мене з кудлатою твариною без переду і заду, яка могла часом зітхнути. Якийсь пекінес.
Без вагань я сів перед викладачками і подивився їм в очі, прямо як Кашпіровський.
– Який білет, П’яточкін?
– Одинадцятий.
Запанувала незручна мовчанка, наче між нами намічався інтим.
– «Не» з дієсловами пишеться окремо, – ляпнув я і прикусив язик: хто ж такі козирі кидає?
– Угу… Ще. І не вилуплюйся так на мене.
Знову побожна пауза, схожа до тієї, коли заходиш витягти з-під матраца «Пан плюс пані», а там бабця молиться, бо в тебе, бачте, над ліжком найліпший образ у цілій хаті.
– «Не» з дієсловами пишеться окремо, – наголосив я. Що тепер? Кинути: «Розумному досить» – і траснути дверима?
І тут воно сталося. Я побачив перед собою відповідь на білет. Побачив так виразно, що смикнувся на стільці. Це була сторінка з мого зошита відповідей. Я навіть мусив пересвідчитися, чи не дивлюся до зошита безпосередньо. Але ж ні, зошит лежав на колінах, а я продовжував бачити відповідь, як на екрані.
Тоді я пішов у рознос.
7
Клізма зіпріла. Людмила Іванівна втискалася у крісло. Був би директор, той би розплакався. Він був старенький і завжди плакав, особливо на урочистостях: «Я… Жуковський Аркадій Володимирович… (Пауза.) Директор міднобуківської середньої школи… (Плечі здригаються.) Почесний член наукового товариства імені Тараса Шевченка… (Плаче.)».
А відповідь справді справляла враження урочистої. Вона виявилась вичерпною і шовковою, ніби шлях із варяг у греки (чи куди вони там їздили). Присутні у класі вражено кліпали очима. Після такого рафінованого викладу про додаткові запитання не могло бути і мови. МЕНІ ПОСТАВИЛИ П’ЯТІРКУ!
«Можеш, якщо захочеш», – повертаючи собі легітимність, вкрутила Клізма. Вона каліграфічно внесла оцінку в табель, і від сяйва цієї диво-п’ятки сині хащі трійок освітилися благим барочним матом (речення опрацювати самостійно).
Я махнув додому. Як і планував собі, наївся.
У шостому класі після екзамену приписується ще сім днів практики на шкільній ділянці – виправні роботи у формі просікань, підгортань та прибирань. Але завгосп сказав: хто принесе до школи гарних тичок на квасолю, тому практику зразу й зарахує. Я, звісно, першим зголосився і тепер збирався піти в гори – десь далеко, аж до скель. А по дорозі назад нарубати завгоспові тичок.
Склав торбу, наготував сокиру і погнав. А перед тим залишив відпадну записку всім рідним і близьким:
ЗДАВ НА П’ЯТЬ! БУДУ ЗАВТРА!
ПЕТРО