Намір. Любко Дереш
Читать онлайн книгу.
ознаками: відвислими губами, низькими лобами, з характерним виразом на обличчі. До мене дійшло справжнє значення слів цих людей, які ото вирішили йти зараз у школу шпокати малявок. Разюча невідповідність того, що я звик бачити у цих людях, і того, чим вони були насправді, викликала в мені лихоманку.
Вперше я додумався спитати себе: «А що я тут, до біса, роблю? Чого я шукаю серед цих кретинів?» І найголовніше: «Чому я сюди потрапив?»
Не знаю, від чого, але в той момент мене торкнулось пекуче розчарування в чомусь дуже цінному. Розчарування через відсутність чуда.
Я зрозумів, що ось він – цей момент, де можна вибирати. Забракло повітря. Я виліз із підвалу на сонце і відчув, як важке притягання моїх корешів послабилося. Разом із тим щось гірке зійшло на мене.
Можна сказати, я відчув смак горя – хоча, коли вдуматися, про яке це горе я говорю?
Хлопці рушили ледачим кроком до школи – від будов це хвилин п’ятнадцять ходу. Зараз там тривав третій урок. Першими йшли Фєдя, Сєрий і Слон. За ними, весь у роздумах, волочив ноги Вітька. Двоє хлопців із паралельного класу йшли останніми, вони гаряче (і стривожено) сперечалися. Сєрий озирнувся і поцікавився, чи я йду з ними. Фєдя дивився з-під чола непривітно. Я заперечливо мотнув головою і побрів у протилежний бік, стежкою через леваду до лісу. Мені захотілося піти до скель, побути самому. Почувався розбитим.
Був початок травня. Пам’ятаю, сильно тріскотіли на спеку цвіркуни.
7
Наступного дня першим я зустрів Вітьку, зранку перед школою. Той «на діло» не пішов, як і двоє з Б-класу.
Потім я зустрів Слона, який теж в останню хвилину вирішив відмовитись від участі. Зате Слон розповів, що Сєрий і Фєдя таки підстерегли якусь малу, на рік молодшу. Затягнули її в парашу, замацали. Ну, там, трулі здерли, як належить. Але до туалету зайшов якийсь бик посцяти. Здається, отой хіпаблуд, Курочка. Він мешкав неподалік від Слона, на одній вулиці. І що цей син учительки зробив, уявіть собі: вмастив як слід обом по яйцях, а потім ще й по морді. Почувши це, я усміхнувся. Бити Фєдю шкаром в ряху – щонайменше оригінально. Хлопець має почуття гумору[1].
І уявіть, власне в цей момент повз мене (а я сидів зі Слоном на підвіконні біля фізкабінету) проходить Курочка. Вдає, буцім не помічає нас. У подертих джинсах, патлатий, як тьолка. Нормальний пацан, а щось із себе корчить.
Слон провів Курочку затуманеним поглядом. Слон узагалі тупуватий, із ним спілкуватися найпростіше. Для нього в мене кредит довіри завжди відкритий.
– Жаль пацана. Уб’ють його нині, – вирік Слон.
– Ти це серйозно?
Він зітхнув.
– Ти ж Фєдю знаєш. Буду просити, щоб у голову не бив. Усе-таки сусіди.
8
Ще раз того дня ми перетнулися з Курочкою в їдальні. Я цілий день лазив по школі сам, уникав знайомих. До голови пхалися дивні думки. Щеміло серце.
Побачивши мою присутність, Курочка занервував. Мабуть, гадає, що ми з Фєдьою в одній банді, за одну ідею. Воно зрозуміло – постійно бачити мене поруч із найбільшими кретинами школи.
Про події, що мали місце з дотепником Курочкою (в миру Гладким Хіппі) та його друзями, можна прочитати у повісті «Поклоніння ящірці».