Пів’яблука. Галина Вдовиченко
Читать онлайн книгу.
траплялися й віртуози, наприклад бабці з дівочими голосами, глави сімейств, вони працювали, затиснувши телефонні слухавки плечем, – говорили у мікрофон, не випускаючи зі спритних пальців дротиків та недоплетених шкарпеток для внуків. Луїза мала усе необхідне для цієї роботи: живу фантазію, бурхливу уяву і низький оксамитовий тембр голосу. Бавилася з чоловічими голосами, вигадливо провокуючи, вигадуючи неймовірне. Але їй швидко набридла передбачуваність на тому кінці дроту.
Як Коневі вдалося при першій зустрічі влучити у десятку? Що б він сказав, якби дізнався, що своїм недолугим жартом висмикнув правдивий факт із її трудової біографії?…
…Кінь увірвався до бару, ледь не розтрощивши скляні двері. Гримнув так, що опинився у центрі уваги. На секунду зупинився, приклав руку до грудей, покаянно глянув на господиню за стійкою й у два кроки вже був біля Луїзи.
– Лу, готовий до страти. Винен. Мобіла, зараза, здохла. Не мав звідки передзвонити. Обіцяю чекати на тебе усе життя… У подібних випадках.
Подумала: цікаво, що промайнуло в його голові між двома останніми фразами? Молотить язиком не думаючи – чи навмисне ставить капкан?… А вголос сказала:
– Будеш мені винен. Можеш уже починати віддавати солодким.
– Ти ж не їси солодкого, – нагадав Кінь.
– Я що, руда? Звичайно, їм, – відповіла Луїза, трусонувши вогняною гривою.
– Ти – чудо, – засміявся Кінь, піднімаючи руку – точнісінько учень на уроці, – і озирнувся у пошуках офіціантки.
Насправді солодкого не хотілося. Вона давно відохотила себе від тістечок і цукерок. То чого ж раптом таке бовкнула? Луїза ще зі шкільних часів помітила за собою цю особливість: що більше їй подобався хлопець, то дурнішою вона робилася у його присутності. Поруч із тим, у кого була закохана, перетворювалася на тиху, спантеличену недоріку. Проте звабити хлопця або чоловіка у стані «рівного дихання», з незначною домішкою симпатії до об’єкту, було справою безпрограшною. Звідкись брався кураж, швидкість реакції, особливе відчуття легкості життя і нюх на правильний наступний хід у цій захопливій грі. І чоловік не зводив з неї очей, як кобра з сопілки факіра. Для успіху їй потрібна була лише одна умова – легка скороминуча закоханість, а не тягуча вагомість щохвилинної залежності від іншої людини. От сказав він щойно: «Обіцяю чекати на тебе усе життя», а в неї вже й серце впало. А треба було теж відповісти щось двозначне: «Куди ти дінешся? – наприклад. – Коней на переправі не міняють…» Щось таке. Був би на місці Коня якийсь інший Кінь – так би і сказала. А тут розгубилася, як дівчисько…
Чого покликав? Чого призначив зустріч?… Щось особисте? Ні. Відсутність серйозних, та й несерйозних намірів теж наразі була очевидною. Але те, що він сказав, коли на столі з’явилися тістечка, кава та коньяк у череватих келишках, стало цілковитою несподіванкою.
– Лу, ми не будемо робити програму про казино.
– З якого дива? – не зрозуміла вона.
– Просто не будемо, і все. Не можу наразі більше нічого сказати.
Навіть