Нова стара баба. Лариса Денисенко
Читать онлайн книгу.
этого не понимать? Эти все сторонние мужики для тебя как поезд для Карениной, втовкмачь это себе в башку. А ещё у тебя дитё. Девка растёт, оно ей надо, шоб в мамках была потаскушка?»
Я тоді подивилася на дочку, вона гралася своєю п’яткою, булькала та гигикала, інколи у мене складалося враження, що Наталі взагалі не потрібна мати, тому я могла собі дозволити бути якою завгодно. Але Зойка, як водиться, була права, вона добре мене відчувала. Як інших людей, як тутешню природу, як Блоховця.
Завдяки Блоховцю та паскам, зв’язаним із його пуху, Зойка врятувала мою спину від радикуліту та його наслідків. Олексій отримував справді теплі шкарпетки, у Наталки був собачий комбінезон із капюшоном на люті морози та для «повзушок».
У мене уже там почав псуватися зір, іноді, коли Наталка в цьому комбінезоні вчилася повзати вкритою усім, чим можна, підлогою (це ми звали «повзушками»), мені здавалося, що до хати забіг Блоховець, я встигала, притупцюючи ногою, крикнути, як Зойка: «Блох, пшёл вон, ну!», за мить до того, як розуміла, що це – моє маля, і до вечора тягала на собі свій сором.
Чоловіка мого реабілітували, коли він помер від запалення легенів. Ми дізналися про його хворобу із запізненням, Зойка навіть просила Настальче, щоб та поворожила на його одужання, Настя мала дар зцілювати. Але ж не на відстані, хоча у кожного слова кожної людини є своя сила та ціна, я це усвідомлювала.
Я навіть не знаю, якою була послідовність: чи то чоловік спочатку помер, а потім його реабілітували, чи навпаки. Дуже швидко мені дали дозвіл повертатися до Києва, я розгубилася: здалося, що тепер назавжди, як би не склалося життя, я прив’язана до цих суворих країв, де посеред холодного мовчання гудуть височезні сосни. Можливо, дозволять переїхати в іншу область, але не додому.
Я й гадки не мала, що Зойка подарувала дружині того офіцера, котрий вирішував мою долю, розкішну шубу з куниці, розкльошену, що аж подолом мела підлогу. Дізналася я про це вже у Києві, від нашого двірника Миколи Тарасовича, Зойка йому проговорилася під час їхнього двобою «Вчинок проти вчинку». Це був атракціон марнославства, Зойка пригадувала свої пригоди, Микола Тарасович – свої, голосували тільки вони, самі обираючи «героїчний вчинок».
Шуба справила на Тарасовича суттєве враження, мені він обмовився про це випадково, не подумав, що я того не знаю. Я ледь приповзла додому, вклалася в постіль, загорнулася Зойчиною ковдрою та плакала. Цю навіжену могли запроторити туди ж, де сконав мій чоловік.
Київ шістдесятих років зустрів нас пахощами біло-рожево-пелюсткових абрикосових дерев. Зойка зачманіла, вона відкрила вікно тролейбуса та закричала: «Ох, и ё-ё-ё-ё-ё-ё-ё-ё!!! Летом будет оранжевая жизнь, ёп-папало-ногу! У меня счас почки прорастут и жопа вспреет!»
Наталя в розквіт свого чотириріччя добре відчувала зміни настрою, залізла мені на коліна і також кричала у вікно безсловесне, але життєрадісне: «А-а-а-а-а-а-а-а-а! Ай-ай-ай!!!»
Зойка відразу дізналася, де знаходяться київські пошивні фабрики, комісійні