Лети або тремти. Рэй Брэдбери
Читать онлайн книгу.
лише «дивними».
Він потягнувся, обійняв її, притиснувшись пучками великих пальців до її очей. Жінка смикнулася назад від несподіваного болю. Френк натиснув сильніше, і вона скрикнула від болю й страху сліпоти, від якого зводило шлунок. У чоловікових думках внутрішній годинник лічив секунди. П’ятдесят одна… п’ятдесят дві…
Його пальці натиснули на перстень.
– Френку!
Потягнувшись, Френк обійняв жінку, серце продовжувало несамовито гупати від задоволення можливістю завдати болю. Він уміло поцілував її, легенько покусуючи зубами. Пробігся руками по жіночому тілу, і тканина сукні зашурхотіла, падаючи з плечей. Френк укусив трохи сильніше й відчув, як жінка напружилася.
– Не роби цього! – різко кинула вона. – Ненавиджу, коли так роблять!
Поганий знак. Френк подумки продовжував рахувати секунди, тягнучись до вимикача. У темряві жінка зіщулилась і стала дужче висмикуватися з його рук.
– Ненавиджу темряву! Невже ти такий, як усі?
Два погані знаки. Двадцять секунд, аби піти. Є ще час для швидкої розвідки. Його руки взялись обмацувати жіноче тіло, рухаючись із натренованою наполегливістю. Вона зітхнула від задоволення.
Чоловік активував перстень.
– Френку!
Він потягнувся вперед і обійняв її, цього разу не роблячи жодних спроб гризти її або кусати. Одяг із шурхотом упав на підлогу, і шкіра заблищала, мов перлина в променях світла. Френк подивився на жінку, щиро захоплюючись, і рухи його рук подарували їй насолоду.
Вона заплющила очі, увіп’ялася нігтями йому в спину.
– Розмовляй зі мною, – наказала наполегливо. – Розмовляй зі мною!
Він почав лічити секунди.
Пізніше, коли вона спала задоволеним сном, він відпочивав, курив і розмірковував, навдивовижу зачарований. Він був ідеальним коханцем. Казав і робив саме те, чого вона хотіла, й точнісінько в тому порядку, як їй хотілося; а найважливіше було те, що він казав і робив усе без жодної її підказки. Він став віддзеркаленням її самої. Луною її потреб, чом би й ні? Він важко працював, аби укласти мапу її бажань. Розвідував, досліджував, стирав усі помилки. То хіба ж він міг не стати ідеальним?
Френк обернувся й подивився на жінку, бачачи перед собою не плоть і кров, а щабель драбини, що веде до прийняття. Френк Вестон подолав довгий шлях. І збирався продовжити рух угору.
Жінка зітхнула, розплющила очі, подивилася на класично привабливі риси його обличчя.
– Люба!
Він сказав саме те, що вона хотіла від нього почути.
Вона знову зітхнула, однак цього разу з іншою інтонацією.
– Ми побачимося сьогодні ввечері?
– Ні.
– Френку! – Від люті жінка аж здибилась. – Чому ні? Ти казав…
– Я знаю, що казав, і кожне моє слово було щирим, – урвав її він. – Але мушу летіти до Нью-Йорка. У справах, – додав він. – Зрештою, треба заробляти собі на життя.
Вона проковтнула