Отець Августин Волошин. Сергій Федака
Читать онлайн книгу.
ього шаржу в кількох творах уже закарпатських авторів. У редакційній примітці до роману С. Скляренка, що кочувала з одного видання в інше, зазначено: «Волошин Августин – уніатський піп, український буржуазний націоналіст, політикан і запеклий ворог трудящих, проповідник ідеології фашизму і клерикалізму. Цей політичний хамелеон спочатку служив автро-угорській монархії, потім – чеській імперіалістичній буржуазії, а пізніше – Гітлеру. В 1938 році очолив уряд ‘‘самостійної’’ ‘‘Карпатської України’’ і мріяв про приєднання до неї Галичини, Буковини і всієї Радянської України. Під час окупації Закарпаття фашистькою Угорщиною втік до своїх хазяїв у Німеччину. До складу очоленого Волошиним ‘‘уряду’’ ‘‘Карпатської України’’ входили запеклі реакціонери, агенти фашистських розвідок: брати Реваї – Юрій і Федір, Рогач, Росоха; їх злочинну, антинародну діяльність теж відображено в романі».
У цій довідці брехня геть усе, окрім перших двох слів. Справді, Августин Волошин був священнослужителем і гідно виконував покликання ціле своє життя. Це була людина ренесансного типу, що залишила глибокий слід в усіх царинах громадського життя Закарпаття першої половини ХХ століття. Численні мемуаристи свідчать, що це була аболютно світла постать, чуйна і лагідна, водночас з неабиякою організаційною жилкою, неперевершений комунікатор і менеджер. Сам А. Волошин вважав себе найбільше педагогом. Цій справі він віддавав увесь жар своєї сонячної натури, прагнучи запалити кожного свого учня і колегу. На цій стезі йому вдалося, справді, якщо не запалити, то осяяти долі тисяч закарпатців.
Разом з тим Августин Волошин – фігура далеко не бронзова. Навіть через стільки літ, після стількох епітетів, котрими наділили батька Волошина щедрі журналісти та історики, він так і не забронзовів. Символічно, що два роки в Ужгороді стояв гіпсовий монумент Президента, і лише згодом його змінив металевий. На те були, звісно, свої земні причини. Але відчувається тут і якась глибинна поезія історії. Бо постать ця дуже складна. Про неї неможливо говорити однобічно, пласкими, обкатаними фразами. Його життєпис практично неможливо викласти у формі біохроніки, настільки різнобічною була ця ренесансного типу постать. Багато сюжетів його життя ледве-ледве в’яжуться докупи – аж не віриться, що це про одну і ту саму людину. Августин Волошин – одна з найскладніших постатей закарпатської історії.
І
Августин Волошин народився в селі Келечин на Міжгірщині. Батько його – священник, чий рід походив із села Великі Лучки (зараз це найбільше село Закарпаття і п’яте за чисельністю населення село України). Родина Івана Волошина була одна з небагатьох попівських родин, котра розмовляла по-руськи. Батько належав до давнього лібертинського роду. Лібертини були напівзалежними селянами, які обслуговували Мукачівський замок, а за потреби долучалися до його оборони. За це вони не були обтяжені іншими феодальними повинностями, але мусили постійно відстоювати свої привілеї від зазіхань навколишніх поміщиків. На початку ХІХ століття священником у Великих Лучках був перший закарпатський академік (член-кореспондент тодішньої Угорської академії наук) Василь Довгович, що мусив обороняти своїх парафіян у багатолітніх судових тяжбах. Таким самим адвокатом виступав й інший місцевий священник, уродженець цього села Михайло Лучкай[1], який згодом написав «Історію карпатських русинів» у шести томах.
Дід Августина Волошина Іван першим з роду став священником у Великих Лучках. Його син Іван пішов тим самим шляхом і був висвячений 1867 року. Узявши перед цим шлюб з Емілією Зомборі, він згодом переїхав до верховинського села Келечин, що в долині Репинки за 18 км від Волового (нині – Міжгір’я) і за 24 км від залізничної станції Воловець.
У Келечині і народився хлопчик, якого назвали Августином. Крім нього, у сім’ї зростали ще три доньки – Ольга, Олена, Елеонора. А. Волошин присвятив рідному селу оповідання «Над Келечином». Про нього ж – нарис «Моя родина», надрукований 1923 року в Ужгороді: «Я уродився в селі Келечин. Келечин – моя родина. Це село находиться близ під Бескидом у вишнім краю Марамороша. Село окружають високі гори з густими лісами. Через село тече невелика річка, при котрій проходить дорога… В селі є около ста хат. Хати построєні із смерекових дерев і покриті по більшій часті соломою. Но суть і побивані хижі. В середині села єсть красна мурована церков, а недалеко од неї фара, де биває духовний отець, моя солодка мати, там я родився, там одержав першу науку. За то я все мило і благодарно згадую сесе святоє для мене місце, цілоє родноє село, всіх жителів його».
По закінченню сільської школи батько повіз сина до Ужгородської гімназії, але туди верховинця не прийняли через слабке знання угорської мови. Тоді Августина записали до четвертого класу так званої нормальної (тобто основної, початкової) школи, де той за рік підучив державну мову, і 1883 року вступив до гімназії, яку закінчив 1892-го. Відтак у 1892–1893 роках він вивчав богослів’я в Ужгородському теологічному ліцеї. По завершенні А. Волошиним ужгородських студій єпископ Юлій Фірцак[2] послав його як здібного учня на теологічний факультет Пазманського університету в Будапешті. Через рік студент повернувся до Ужгорода за станом здоров’я і завершив навчання тут
Михайло Лучкай (1789–1843) – український закарпатський мовознавець, фольклорист та історик. Парох церкви Преображення Господнього в Ужгороді.
Юлій Фірцак (1836–1912) – церковний ієрарх, єпископ Мукачівський, професор і ректор Ужгородської духовної семінарії.