Три метри над рівнем неба. Федерико Моччиа
Читать онлайн книгу.
ще не досягла верхівки. Вона хиталась на вітрі, ворушачи свіжими листками, світлішими за інші, та крихітними схованими бруньками. Бабі пройшла кілька кроків по червоній теракоті. Свіжий вечірній вітер куйовдив їй волосся, гладив шкіру і залишав легенькі холодні мурашки. Куртка злегка напнулася під тиском вітру, притримувана правою кишенею, де лежали ключі від хати, важкі та численні, як її спроби отримати їх у батьків.
Поклала руки на край балкона. Прикрила очі й вдихнула цей свіжий аромат вечора. На грудях з’явились дві маленькі позначки бажання.
– Що я можу зробити, щоб ти пробачила мені?
Бабі, внутрішньо усміхаючись, запнула на собі куртку.
– Радше так: чого ти не мав робити, якщо не хотів мене розсердити?
Кіко підійшов до неї, він також дивився перед собою.
– Нині така гарна ніч… Було б нерозумно гаяти її на сварки.
– Мені дуже подобаються сварки.
Бабі обернулася до нього.
– Я це помітив. Тоді, гадаю, я для тебе просто створений. Будемо пречудово сваритися…
– Але потім мені подобається також миритися. Ні, мені подобається насамперед це. Однак тебе, не знаю чому, у мене не виходить пробачити.
– Тому що ти розриваєшся. Тобі і хочеться бути зі мною, і не хочеться. Класика ж! Типова поведінка всіх жінок.
– Ось, оце «всіх» тебе і псує… – Бабі знову відвернулася. – Твій тон, до того ж, нестерпний. Ти переконаний, що «всі» жінки – біля твоїх ніг.
– Не те щоб я був переконаний. Це, на жаль, так і є. Мені це не подобається, але я нічого із цим не можу вдіяти. Приміром, ти жартувала щодо Роберти, але ж вона справді хотіла б випробувати ту подушку разом зі мною.
– Це безперечно. Але, як на те пішло, вона така, що випробувала б її з купою народу… Отже, вона не рахується.
– Я здаюся… Тобі сподобався той фільм?
– Якби ти мені його дав подивитись!
– Я вже сказав, що здаюся. Що ж, пошлю тобі касету з ним додому. Так ти його подивишся сама, без когось, хто б тобі надокучав. До речі, знаєш, що мені сказали?
– Що?
– Що набагато смачніше, коли він пахне вершками.
Бабі обернулася і, регочучи, спробувала вдарити його.
– Хряк!
Кіко зупинив її руку.
– Стій! Я пожартував. Мир?
Їхні обличчя були близько. Бабі подивилась в його очі: вони були дуже гарні, майже такі ж, як його усмішка.
– Мир, – здалася вона.
Кіко легко поцілував її в губи. Поцілунок став би глибшим, але Бабі відвернулася й знову поглянула на пейзаж.
– Яка розкішна ніч, подивися, який місяць!
Хлопець зітхнув і закотив очі.
Кілька легких хмарок повільно пливли в небесній блакиті. Пестили місяць, вбираючи сяйво, подекуди світлішаючи, розфарбовуючи сріблом свої контури.
– Гарно, правда?
Кіко мовив просте «так», не намагаючись оцінити красу тієї ночі. Бабі подивилася вдалину. Будівлі, дахи, луки на краю міста, ряди високих піній, довга дорога, вогники машин, далекі шуми. Якби вона могла бачити краще, то помітила б хлопців, що наздоганяли