Бікфордів світ. Андрей Курков
Читать онлайн книгу.
заради Батьківщини сюди ось забрався! Ці штуки притягнув, аби всі знали, яка вона, правда, сьогодні… – І він кивнув на візок.
– А що це? – поцікавився Андрій.
– Відступися з дороги, секто! – незлобиво буркнув Кортецький і, взявшись за візок, заходився штовхати його у ворота.
Іван Тимофійович і сини відступилися.
Інвалід, жваво орудуючи дерев'яною ногою, проштовхнув візок до першого будинку, там зупинився й озирнувся на місцевих жителів.
– Чого стали! – крикнув він. – Ідіть сюди, дорогу покажете!
Іван Тимофійович поволі попрямував до прийшлого.
– Куди тобі дорогу? Немає тут ніяких доріг! – сердито відповів Іван Тимофійович.
– У тайзі немає, це мені відомо… Не про це я. Де тут у вас центральне місце?
– А навіщо вам? – запитав Володимир.
– Та штуку одну присобачити… – Інвалід спідлоба оглянув будинки.
– Немає у нас такого місця, – відповів Іван Тимофійович.
– Брешеш! – не повірив інвалід. – Де культова будівля?
– Яка?
– Церква! – пояснив іншими словами Кортецький.
– Там, – показав рукою Іван Тимофійович.
– Ходімо, християни! – скомандував прийшлий.
І вони попрямували до каплиці, до якої було кроків тридцять. Інвалід штовхав візок. Поряд із ним ішов Андрій, розглядаючи незнайомі круглі предмети, схожі на чорні миски.
– А що це тут у вас виє? – на ходу запитав інвалід.
– Дзвін, – відповів Андрій.
Інвалід важко зітхнув і незадоволено хитнув головою, мовчки дивуючись.
Підійшли до каплиці. Іван Тимофійович, косячи одним оком на Кортецького, відімкнув двері. Інвалід узяв з візка одну круглу штуковину і заліз усередину. Тут Іван Тимофійович помітив, що за штуковиною цією потягнувся якийсь тонкий мотузок.
Усі зайшли в каплицю. Інвалід пильно оглядався. Інші так само пильно стежили за ним.
– Пощастило вам узагалі-то, – мовив він. – Були б ви де ближче до Батьківщини – підірвали б вам давно все це християнство. У нас на боротьбу з опіумом динаміту не жаліють. Гаразд. Дайте з візка молоток! І свічку запаліть.
– Ми свічки даремно не палимо і сірники марно не витрачаємо. Вони ще прадідівські.
Андрій вискочив за молотком.
– Ось! – Кортецький простягнув коробку Івану Тимофійовичу.
Той запалив свічку й освітив каплицю.
Інвалід підійшов до середини іконостаса, витягнув з кишені гімнастерки цвях і забив його наполовину в дерев'яного розіпнутого Христа. А потім начепив на цвях круглу штуковину.
– Ну от, – задоволено видихнув він. – Тепер і ви почуєте голос Батьківщини… а то сидять у тайзі, а там мільйони помирають на фронтах…
– А як воно називається? – запитав Андрій, показуючи поглядом на круглу штуковину.
– «Сковорідка» – по-простому, а так – радіо, – пояснив інвалід. – Сьогодні запізно вже, а завтра заговорить, їй-богу, заговорить! Слухатимете, секто!
І Кортецький обвів місцевих жителів колючим зневажливим поглядом; тільки