Новели. Василь Стефаник
Читать онлайн книгу.
чесала воли, але аби давала позір на чоботи, бо десь пес може затягнути. В церкві бив поклони, давав на тацку запліснілі грейцарі і, спочений, виходив враз із людьми.
– Діду, ви забудете говорити, – казали люди.
– Моя верства вімерла і на войнах погибла, я не маю з ким говорити.
Як вертався додому, то їв або хліб з часником, або солонину, як не було посту. Солонини в коморі стояло три бочці. В одній трилітня, жовта і м’яка, як масло, – це дідова бочка; в другій дволітня, півжовта, півбіла, – це бабина бочка; а в третій цьогорічна, біла, як папір, – це була діточа, бо діти лиш свіжу солонину любили. По обіді дід ішов дивитися до волів, потім викидав чоботи і чобітки на стрих і йшов під вишню спати. Отак дідові сотався день по дневі мирно і супокійно. Ніколи його зуби не боліли, ані ніяка слабість не терла, і через ціле життя не бачив він коло себе ворожки.
Баба Дмитриха – то була вогонь, не жінка. Любила дуже бесідувати, розмови розводити, бо не могла без того ані їсти, ані спати. До старого вона навіть не приступала. Він мовчав заєдно, а як стара хотіла лиш три слові з ним забалакати, то він покидав стару борону або снасть і утікав від неї.
– Оце-то старе доробало гадає, що го цулувати буду.
І плювала та йшла до воріт або над став шукати жінок, ласих на розмову. І дід вертав до своєї роботи і бурмотів під носом:
– Видко діло, що вже постаріласи: і лице як шкіра на старім чоботі, і волосє як молоко, а язик не постарівси. Сто корців на днину перемолола би, та й ще би дивиласи, чи нема де других сто…
Бабі не дав бог доньки. Вона все надіялася за молодих літ дівки і старала для неї віно. Доньки таки бог не дав, а баба наткала та нашила стільки, що грядки під полотнами та коверцями вгиналися. Дід не раз аж говорив зі злості, кому вона стільки катрання нашиває та натикає?
– Іди, старий, іди, не говори мені, бо я твоє дрантє, що черваки на стриху переїли, кину в огонь. Лиш ти мені втеркайси до моїх грядок, та й я зайду, та й твої плуги і вози всі у піч!
Дід скулювався, як воробець, і тікав від баби, бо де ж він годен з бабою на край вийти! А баба сідала собі на лаву проти грядок і говорила сама до себе:
– У кождій перекладині є всего однако, там, і там, і там. Кожда невістка най собі озме хоть цу, хоть ту, бо кожда однака. А п’єта перекладина на церкву за старого і за мене, цеї не руш мені жадна, бо бих руки обтєла!
В неділю пополудні приходили до баби всі невістки з унуками. Такі чорнобриві, як гвоздики, такі червоні, як калина. Баба садила їх за стіл, давала цьогорічної солонини, і балакала з ними, і кудкудакала, як квочка між курятами:
– Як умру, то кожда собі заберете одну перекладину з грядок, бо кожда однака, бо ви в мене однакі, мої діти. Але якби дід аж по мені умер, то аби-сте жадна не важилиси нитки взєти. Він би так забанував, що би зараз умер. Та й чоловікам наказуйте, аби вони єму із поду найменшої крішки не брали, бо він то так любить, що без того днини не годен бути. Вони би єго зарізали. Най пан бог сохранить! А як я вмру, то маєте всі штири надо мною