Убивство в Месопотамії. Агата Крісті
Читать онлайн книгу.
>
Передмова доктора Джайлза Райлі
Події, висвітлені в цій оповіді, відбулися близько чотирьох років тому. На мою думку, нинішні обставини вимагають надати громадськості чесний і неупереджений звіт про все, що тоді сталося. Останнім часом почали поширюватися найхимерніші та найсміховинніші чутки, буцімто поліція приховує важливі докази, та інші дурниці такого штибу. Такі спотворення реальності найчастіше з’являються в американській пресі.
З очевидних причин було бажано, щоб ця оповідь не виходила з-під пера когось із членів експедиції, чию об’єктивність (і це цілком справедливо) могли піддати сумніву.
Тому я запропонував міс Емі Лезерен узяти це завдання на себе. Вона, безперечно, чудово підходить на роль оповідача. Вона була професіоналом найвищого рівня, безпосереднім свідком – спостережливим, і розумним, і неупередженим, адже не мала жодного зв’язку з експедицією Піттстаунського університету до Іраку.
Та переконати міс Лезерен виконати це завдання виявилося непростою справою. Чесно кажучи, це було чи не найскладнішим викликом у моїй професійній кар’єрі – і навіть після написання рукопису вона виявила дивне небажання віддати його мені. Прочитавши текст, я зрозумів, що таку поведінку можна частково пояснити деякими критичними зауваженнями, які вона висловила щодо моєї доньки Шейли. Я швидко владнав це непорозуміння, запевнивши міс Лезерен: оскільки сучасні діти, не вагаючись, критикують батьків аж у друкованих виданнях, то батьки тільки потішаться, коли їхні нащадки отримають свою порцію образ! Іншою причиною вагань міс Лезерен була її надзвичайно низька оцінка власного художнього стилю. Вона сподівалася, що я «виправлю граматичні помилки і все таке». Я ж, навпаки, відмовився змінювати бодай слово. На мій погляд, стиль міс Лезерен яскравий, індивідуальний та цілком доречний. Вона може назвати Еркюля Пуаро в одному абзаці «Пуаро», а в наступному – «містер Пуаро». Така варіація є цікавою і наводить на думки. Інколи міс Лезерен, так би мовити, «поводиться чемно» (зазвичай медсестри – великі шанувальниці етикету), аж раптом цікавість, яку вона виявляє до перебігу подій, стає такою по-людськи завзятою, що вона вмить забуває про свій образ поважної медсестри.
Єдине, на що я зважився, – це написати перший розділ, але і в ньому я спирався на лист, люб’язно наданий мені подругою міс Лезерен. Він повинен бути таким собі фронтиспісом – тобто слугувати приблизним нарисом оповідача.
Розділ перший. Фронтиспіс
У вестибюлі багдадського готелю «Тіґріс Пелас» медична сестра закінчувала лист. З-під її чорнильної ручки стрибали рядки:
…Ну, люба, гадаю, це насправді всі мої новини. Маю сказати, мені приємно було хоч трохи побачити світ, одначе Англія для мене поза конкуренцією. Бруд і безлад у Багдаді такий, що ти не повірила б, – це зовсім не романтичне місце, як ми уявляли з казок «Тисячі й однієї ночі». Так, вид на місто з річки чарівний, але саме місто – просто якийсь жах, і до того ж тут не знайдеш справжніх крамниць. Майор Келсі провів мене по базарах, і, звичайно, я не заперечую, що вони чудернацькі, але тут дуже багато сміття, та й продавці щосили стукають у мідні каструлі – у мене аж голова розболілася, – і можна сказати, що, окрім бруду, я нічого й не побачила. До того ж із цими каструлями треба бути обережним, адже вони можуть покритися мідянкою.
Я неодмінно повідомлю тобі, коли щось вигорить із роботою, про яку мені розповідав доктор Райлі. Він сказав, що цей американський джентльмен зараз у Багдаді й, можливо, прийде до мене сьогодні після обіду. Зі слів доктора Райлі, допомога потрібна не самому джентльмену, а його дружині: у неї начебто є якісь «примхи». Більше він нічого не сказав, але ж, люба, ми з тобою знаємо, що це зазвичай означає (але я щиро сподіваюся, що це не біла гарячка!). Звісно, нічого такого доктор Райлі не казав, але ж у нього був такий вираз обличчя… ну, ти розумієш, що я маю на увазі. Цей доктор Лайднер – археолог і розкопує могильний пагорб десь у пустелі для якогось американського музею.
Ну, люба, буду закінчувати. До речі, те, що ти мені розповіла про малого Стаббінса, – це дуже кумедно! Що з цього приводу сказала старша сестра?
Все-все, закінчую.
Завжди твоя,
Поклавши лист у конверт, вона адресувала його до сестри Кершо з лікарні Святого Христофора в Лондоні.
Коли вона наділа ковпачок на ручку, до неї підійшов один зі слуг-арабів.
– До вас прийшов доктор Лайднер.
Сестра Лезерен обернулася. Вона побачила чоловіка середнього зросту з ледь сутулими плечима, брунатною бородою та м’яким утомленим поглядом.
Доктор Лайднер побачив жінку років тридцяти п’яти, яка мала рівну поставу й упевнений вигляд. Перед ним було життєрадісне обличчя з трішки випуклими блакитними очима, оточене блискучим каштановим волоссям. Він подумав, що жінка має саме той вигляд, який повинна мати медична сестра, що опікується пацієнтами з нервовим зривом. Весела, міцна, практична та діловита.
Так, сестра Лезерен йому підійде.
Розділ другий.