Та що ж там за Платон такий?!

      На полотні щирих розмов зяяла рвана дірка невідомості. Стас відчував себе агентом-новачком спецслужб, якому ніяк не довірять доступ до файлів найвищого рівня секретності.

      Занервував. І одного дня за тиждень після весілля, коли Ліда здригнулася від раннього телефонного дзвінка, вислизнула з його обіймів, схвильовано проговорила в слухавку: «Біжу, мамо!», похапцем зібралася і вилетіла з їхньої двокімнатної квартири у новобудові, він пішов услід і за десять хвилин після дружини подзвонив у двері тещиної оселі.

      Бо досить! На весіллі таємничий Платон так і не з’явився. Після весілля Стас запропонував Іветті познайомити його з Лідиним братом чи принаймні розповісти про нього, але теща заявила, що час ще не настав.

      – Господи, Стасику… – Ліда відчинила двері і, як здалося Стасу, дуже перелякалася.

      Та від дверей не відійшла. Заступила дорогу, простягнула до нього руки.

      – Благаю… Почекай мене вдома. Я не затримаюся довго…

      – Ні.

      Стас ухопив Ліду за плечі. Силоміць – до стіни. «Яка ж вона тендітна й беззахистна», – промайнула невчасна думка.

      – Мами нема, Ангеліна пішла на базар, я не можу, не можу зараз… – Ліда, здається, навіть не звернула уваги на грубощі, знай белькотіла оте «не можу, не можу»… Заглядала йому в очі благально і віддано.

      Стасу стало соромно. Та що це він? Увірвався, руки розпускає… Ревнощі? Про це і мови не було: вона кохає його до нестями. Кохає.

      Відпустив Лідині плечі.

      – Лідо… Заспокойся. Я не заважатиму. Просто почекаю тебе. Добре? – Пішов до вітальні, не ждучи відповіді.

      Нічого підозрілого. Усе як завжди. Академік на стіні, срібло, порцеляна, ідеальний порядок і ніяких слідів надзвичайного стану…

      Стас озирнувся, зупинив погляд на дверях кімнати, яка завжди, коли б не прийшов, була зачиненою, як у тих фільмах жахів. Він, звичайно, у всі закутки хоромів Вербицьких не заглядав і ніколи не просив Ліду про екскурсію вражаючими апартаментами, проте, крім вітальні і кухні, заглядав у світлу Лідину кімнату, бачив, як зі своєї спальні виходила Іветта, проходив повз кімнатку няньки Ангеліни і години зо дві просидів у славетному кріслі академіка Вербицького в його кабінеті. І тільки в цю кімнату двері ніколи не відчинялися. Стас відзначив подумки: на дверях, крім звичайної ручки, ще й замок. «Замикає двері тільки ззовні», – констатував. І пішов прямо до таємничої кімнати. І – буває ж! – відчув, як до спини прилип холодний незрозумілий жах. Тьху ти! Зупинився біля дверей – що за маячня? Спокійно! Потягнувся до дверної ручки.

      – Не треба! – почув.

      Озирнувся. Ліда стояла посеред вітальні, безпорадно притискала долоні до грудей.

      Краще би змовчала! За мить до того у Стасовій голові промайнула пересторожна думка, що, може, і не треба пхатися до кімнати з замком. Яка різниця, хто там?! Начхати! Але Лідині слова пробудили суперечливу бунтарську цікавість і чоловічу пихатість: що значить «не треба»?!

      Стас