Я (Романтика). Микола Хвильовий
Читать онлайн книгу.
він так уже симпатизує опозиції, то, по-перше, чому анарх тут живе? По-друге, і сам він недалеко одійшов від Унікум, припустім. Хіба він не порівнює себе із санаторійною публікою?
– Нє, зрозумійте! – доказувала десь Унікум. – При чому тут ми?
– Е, на злодії шапка горить, – викрикнув хтось. – Плебеї все розуміють. Пора б на викиньштейн! Пора б дати місця метранпажам.
– Махаївщина!? – і Унікум удавано позіхнула.
Перекидались фразами, мов фліртували: гостро. Анарх подивився на клюмбу: до метранпажа підійшла сестра.
Тоді заворушилася зона. Кожне навіть нікчемне явище зустрічали тут із хвилюванням, із сваркою. Хтось сказав, що метранпажа беруть у санаторій, і полетіла чутка по койках.
Одна рудоволоса дама скочила з ліжка й запитала:
– Ви не бачили, який він?.. Дуже старий?..
– Так що метранпажі не котячої породи! – вульгарно відрубали плебеї. – «Пуговки не вкрутиш!»
– Галдіть! – і дама сплюнула.
Але шум не стихав.
…І тоді ж рішили, що перший метранпажів учинок був досить оригінальний. Ця нова особа, безперечно, буде розвагою протягом кількох сірих санаторійних буднів. Від метранпажа чекали нових трюків.
Вже світлові тіні пали на яблуні, і яблуні стояли тихо, нерухомо. Пухові сплески повисли над рікою: грали верховоди. Від кошари запахло дальнім гноєм.
– Тям! Тям! Тям! – прозвучало біля центрального будинку.
Розбитим черепком міді кінчалась остання лежанка. Хорі підводились і йшли до веранди.
На другий день узнали: метранпаж – із центру, прізвище – Карно. Вже говорили про те, що Карно – вертлявий, поганенький, мов миша без хвоста. Проте пройшов третій день, нарешті – тиждень, а метранпажеве минуле було все таке ж туманне. Це всіх страшенно заінтригувало, а тому й часто можна було чути, як десь із-під дуба доносились таємничі розмови про Карно. То зібралось декілька койок.
Метранпаж, очевидно, зацікавив своїм зовнішнім виглядом. Це була втілена демонстрація. Не дивлячись на його низенький зріст, ніхто б не міг щиро сказати, що це – миша без хвоста. Карно в розмові ніби ріс і становився вищим за всіх. Цікаво, що він і дивився завше так, ніби говорив із людиною на дві голови нижчою за себе: якось ізверху вниз ухитрявся він ставити свої очі, і так з усіма, навіть із тими, кому він був по плече. І коли потім йому приходилось зустрічатися з випадковими людьми, які не знали його, він, ведучи з ними розмови, трохи нервувався й доти тягнувся навшпиньки, поки його співбесідник не здавав, як казали санаторійці, «внутрішні» позиції. Але дивився він завжди по-мишачому: хутко й гостро. Навіть і обличчя йому було якесь гостреньке, і балачки його були гостренькі. Проте – хоч як це й дивно – балачки його були звичайні фрази, якими перекидались санаторійці, і з тією тільки різницею, що фрази ці сполучались через якусь своєрідну синтаксу, характерну для всякого сарказму. Коли Карно можна було назвати втіленою демонстрацією, то з таким же успіхом до нього підходив і втілений сарказм. Останній, власне, заінтригував більш за все