Вальдшнепи. Микола Хвильовий
Читать онлайн книгу.
тут і більш ніде! – з деяким хвилюванням сказав Карамазов. – От хоч убий мене! – а не можу їх зненавидіти справжньою ненавистю. У кожного з ближніх – навіть найбільших моїх ворогів – буває така, знаєш, людська усмішка й таке, знаєш, миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматір дивиться. Я кажу й підкреслюю у кожного, бо навіть у суворих і злих з природи людей я бачу цю усмішку й це обличчя.
– Може, ти перебільшуєш? Невже таки в кожного?
– Клянусь тобі! Богоматір всюди й на кожному кроці. Це якийсь жах, і іноді навіть руки падають у знемозі. Не можна зустрічатися з людьми. Щоб творити якесь діло й боротись, треба надягати машкару Мізантропа і в ній ховати, перш за все, очі… Очі, знаєш, найлютіший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматір і саме в очах ховається Богоматір.
Карамазов зупинився й почав нервово кусати собі губи. Зі звичайної психічно-нормальної людини він раптом перетворився на маніяка. Раз у раз здригаючись, він усе повертав до кручі голову й розгублено дивився в неясні далі Дніпрових вод.
– Словом, Богоматір не дає тобі зненавидіти своїх ближніх? – спитала Аґлая.
– Тільки вона. Во ім’я якоїсь ідеї я здібний на все, навіть здібний убити людину. Але якийсь Іван Іванович однією людською усмішкою може покорити мене в один момент… навіть коли б цього Івана Івановича я й ненавидів своєю недоношеною і якоюсь чудною ненавистю.
– І так із тобою завжди бувало?
– Ні, – сказав Карамазов із деяким відтінком туги в голосі. – Тільки в останні роки мене так сильно затривожила Богоматір. Раніш це багато легше було. Раніш ідея майже зовсім засліплювала мене, і для мене не було ближніх.
Аґлая взяла руку Карамазова й положила її на свою долоню.
– Так-от, – сказала вона. – Єсть дві ненависті: справжня й твоя недоношена. Перша – велика ненависть, і вона творить життя. Ця ненависть не знає ближніх. Друга, недоношена, є тільки тінь від першої. Перша від розуму й від серця, друга – тільки від розуму… Як ти гадаєш, можна бути відважною і вольовою людиною тільки від розуму?
– Ти вже почала сумніватись у мені? – спитав Дмитрій, усміхаючись вимушеною усмішкою.
– Нічого подібного! – знову впевнено зазначила Аґлая. – Ти маєш волю і ти відважний. Я тільки думаю, що ніякої Богоматері нема й що вона не більше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть і ти здібний зненавидіти своїх ближніх… Ти розповідав мені, як колись, у часи громадянської війни, ти розстріляв когось із ближніх біля якогось манастиря…
– Так тож, – вирвалось несподівано Карамазову, – во ім’я великої ідеї.
– А хіба тепер ти без ідеї залишився? Хіба тебе не захоплює сьогодні хоч би та ж ідея відродження твоєї нації?
– Звичайно захоплює, – непевним голосом сказав він. – Але…
– Без усяких «але», – рішуче одрубала Аґлая. – Щось одне: або це ідея, або це примара. Вона мусить тебе також захопити, як і та, що во ім’я її ти розстрілював ближніх.
Карамазов раптом