Царівна. Ольга Кобылянская
Читать онлайн книгу.
й не питав. От дурний мужик, хотів щось перед світом показати. Стара попадя теж не хотіла йому дитини дати, тому що відразу сказав, що не випровадить хлопця в пани. Казала, що не дасть дитини своєї доньки на пастуха. От таке-то, люба пані професорова. Ціла комедія!
– Ну, це вже правда, – обізвалася тітка, – що це дуже поетична легенда.
– Але видите! – почала знов по хвилі вдовиця. – Мені все здається, що вони, ніби надлісничий і Орядин, не дуже-то любляться. Через цілий час, як Орядин пробував на Мораві, не приїздив ані раз його відвідати. Впрочім, це знаєте й самі, бо живете з ними в сусідстві і як одна родина.
– Та ні, не приїжджав! Це вже може бути, що не любляться. Надлісничий і Зоня майже ніколи про нього й не згадували. Лише стара гувернантка розпадається над ним, – розповідала якось ще давніше Зоня. Я цілу тоту панну Марію, правду сказавши, не дуже-то зношу, ласкава пані. З тими її «нервами»… їй-богу! не раз мене чорт бере! Бувши на місці Маєвського, я була би їй вже давно за всю тоту її науку подякувала!
– А ви ніби як думаєте, люба пані професорова, що надлісничий як, буде її вічно в себе держати? – відповіла вдовиця. – Він мав навіть десь казати, що скоро лише доньку заміж віддасть, то зараз жениться вдруге. Пощо ж йому тоді старого толуба дома держати та пусто й дурно годувати? Нині на світі гірко жити, а вона й так не займається дома ніякою роботою. От заложить той цвікер[15] на ніс, прижмурить очі та й зігнеться то над одним столом, то над другим, а там часом ніби й до пекарні загляне. Справжнім господарством займається Зоня сама.
– Ну, так до чого ж йому гувернантка? – спитала тітка.
– Та це лиш так, бачите, от для форми, щоби ніби якась старша женщина дома була. Уже чого він для Зоні не зробить, не стерпить, – так її любить, що Боже! Але бо й є за що! Вона жвава й розумна дівчина; мабуть, скоро навинеться їй жених.
– Авжеж! – Тут тітка зітхнула.
– Тоді нехай панна Марія йде до свого любимця, – докинула вдовиця.
– Та так! Бо й куди ж їй подітися? Хто візьме на службу стару гувернантку? А він, як чую, й так хоче вийти на великого пана. Чую: хоче бути адвокатом. Чи ви не замітили, пані, як він гордо голову носить?
– О, гордо, гордо! Він знає, що є гладкий хлопець.
– Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не довиджуєте добре, пані!
– Ну, щодо того, то може, й справді старі очі не довиджують добре. Але я чую, що надлісничий хоче, аби він покинув студії юридичні та й вступив на теологію. Воно й не було би зле, – філософувала стара. – Нехай вступить в стан Божий і молиться за гріхи своїх родичів, йому, правду сказавши, і нема іншої будучності; по нім видно на перший погляд, що він мішаної раси. Боженьку, Боженьку! – зітхнула, – які ж то не раз люди на світі бувають! І при порядних родичах виросте і вивчиться, а навинеться яке-таке, а воно й розум утратить! – Тут і урвала вдовиця, зітхнувши протяжно, глибоко. Опісля поправила окуляри на носі, уста знизились в кутиках, і вона почала так скоро плести панчоху, що дроти лише миготіли.
Тітка підвела голову, погляд її спинився чомусь проникливо
Цвікер – пенсне.