Крос у небуття. Юрий Сорока
Читать онлайн книгу.
ріг сусіднього будинку, і тут йому посміхнулась удача – не далі як за десять кроків від нього сидів у сідлі скутера молодий хлопчина у шортах і чорній майці. Він, посміхаючись, щось говорив до худорлявої дівчини. Та слухала, зрідка хитаючи головою. Крихітний двигун скутера тихенько муркотів на холостих обертах. Прислухатися до розмови у Софрона не було часу. Потрібно було діяти так, щоб уникнути можливого опору і втрати дорогоцінного часу. Тобто жорстко. Софрон з силою зацідив хлопцю в потилицю кулаком і перехопив у нього руль. Удар був такої сили, що молодик впав без пам’яті. Дівчина пронизливо скричала і відскочила на кілька кроків.
Коли Софрон крутнув рукоятку акселератора і полетів вузькою стежкою, трьох міліціонерів від нього відділювало лише кілька кроків. Андрій, котрий наздогнав бійців і навіть випередив одного з них, зрозумів, що бандиту вдалося їх ошукати. Ні пішки, ні на автомобілі наздогнати Софрона вже не було шансів. Боковим зором Андрій помітив, як старшина у малиновому береті швидко став на одно коліно й навів на утікача ствол автомата. За якусь долю секунди Соколовський встиг побачити, що назустріч Софрону, від якого їх відділювало вже не менше півсотні метрів, стежкою рухалися кілька постатей. Білий верх чорний низ – жінка, рожеве з білим верхом пухнастих бантів – дитина. Все, що він зміг зробити, це вхопити ствол автомата й різким рухом задерти його догори. «Калашников» гавкнув тричі й у вухах засвистіло.
– Відставити, – видихнув Андрій. – Припинити вогонь.
Розділ 12
1 травня 1996 року. 13.00.
МВ УМВС України м. Кам’янець-Подільський
До міського відділу внутрішніх справ Андрій прибув далеко не в доброму гуморі. І причин для гарного настрою дійсно було обмаль. Мало того, що Софронов випурхнув фактично з самих рук, нахабно відкривши вогонь по працівникам міліції, Соколовському робилося зле від передчуття кількості писанини котру він, як старший оперативної групи, мав виконати, в зв’язку з застосуванням зброї бійцем його групи. І тепер Андрій навіть не був впевненим, що вчинив правильно. Можливо, потрібно було дати працівникові «Беркута» нагоду влучити у рухому ціль? Андрій пригадав крихітні фігурки перехожих на стежці, у чий бік летів навіжений Софронов. Ними виявились миловидна молодиця років тридцяти і блакитнооке чудо в охайному платтячку, з неймовірних розмірів білосніжним бантом на голові і червоною повітряною кулькою у руках. Ні! Ніхто не міг довести Андрію, що навіть доля відсотка ризику влучити у них варта біди, котра могла б відбутися у разі такого повороту. Ціль не завжди виправдовує засоби. І нехай зараз капітан Соколовський отримає добрячу «пілюлю» за втечу Софронова, за стрілянину і безталанного господаря скутера, котрого швидка забрала зі струсом мозку, він не жалкував. Рано чи пізно той, хто став причиною усіх неприємностей, відповість за них. Це Андрій знав напевне. Тому що він не вибачав людей, котрі дозволяли собі стріляти в працівників міліції. Таким було одне з неписаних правил опера – подібних людей потрібно знищувати. Як скажених