Гітара, кості, кастет. Фрэнсис Скотт Фицджеральд
Читать онлайн книгу.
говори дурниць красуні Джеллі-Ролл!
Даяна прислухалася. Мурини співали голосно, несамовито; саме життя відчувалося в цьому співі, такому різкому й немилозвучному. Якою ж безпомічною була вона сама собі! У порівнянні з варварською наполегливістю іншої дівчини, її блідий, безглуздий заклик і нігтя не вартий.
Будь зі мною милим, будь душі поет:
Бо я маю вдома кулемет.
Тональність музики знизилася до незвичайного, загрозливого мінору. Вона щось Даяні нагадала – якийсь дитячий настрій, і атмосфера навколо немовби повністю змінилася. Спогад цей не стосувався чогось конкретного, він пробіг по всьому тілу, наче струм чи хвиля.
Даяна несподівано скочила з ліжка й почала нишпорити в темряві, шукаючи туфлі. У голові барабанним ритмом відлунювала пісня, зуби різко зімкнулися. У руках налилися й заграли міцні м’язи, натреновані за грою в гольф.
Увірвавшись у хол, вона відчинила двері в кімнату батька, обережно прикрила їх за собою й наблизилася до письмового столу. Необхідний предмет лежав у верхньому ящику, сяючи чорним блиском серед блідих анемічних комірців. Вона стиснула держално, впевнено витягнула обойму. Там було п’ять зарядів.
У своїй кімнаті Даяна подзвонила в гараж.
– Подайте мій родстер до бічних дверей негайно!
Поспіхом, під тріск розірваних застібок, виплутавшись із вечірньої сукні, вона кинула її на підлогу; натомість одягла светр для гри в гольф, картату спортивну спідницю й старий, синьо-білий блейзер, комірець якого скріпила алмазною пряжкою. Темне волосся прикрила шотландським беретом і, перед тим як вийти, мигцем глянула в люстерко.
– Нумо, Даймонд Дік! – голосно прошепотіла вона.
Різко видихнувши, вона сунула пістолет у кишеню блейзера й стрімко вийшла за поріг.
Даймонд Дік! Це ім’я впало одного разу їй в очі на обкладинці «жовтого» журналу, символізуючи її дитячий бунт проти беззубого існування. Даймонд Дік тримав вухо насторожі, жив за власними законами, судячи про все по-своєму. Коли правосуддя зволікало, він вистрибував на сідло й галопом мчав у передгір’я, бо, керуючись безпомилковим інстинктом, був вищим та розумнішим за закон. Даяна уявляла його божеством, всемогутнім і безмежно справедливим. А заповідь, якої він дотримувався на цих дешевих, убого написаних сторінках, полягала перш за все в тому, щоб захистити свої володіння.
Через півтори години дороги Даяна загальмувала перед рестораном «Мон-Мієль». Театри вже випускали на тротуари Бродвею натовпи глядачів, а сонмище пар у вечірніх туалетах проводили Даяну цікавими поглядами, коли та прослизнула у двері. Усередині вона відразу звернулася до метрдотеля.
– Ви знаєте таку дівчину, Елейн Рассел?
– Так, міс Дікі. Вона в нас частий гість.
– А чи не підкажете, де вона мешкає?
Метрдотель задумався.
– Дізнайтеся, – зажадала Даяна. – Я поспішаю.
Метрдотель схилив голову. Даяна бувала тут безліч разів, з різними супутниками. Раніше вона ніколи не зверталася до нього з проханнями.
Метрдотель поспіхом обшукував поглядом зал.
– Сідайте, –