Гітара, кості, кастет. Фрэнсис Скотт Фицджеральд
Читать онлайн книгу.
що сиділа навпроти, він відчув себе частиною всюдисущої романтики. Пара не танцювала – і він навіть радів цьому – танець нагадав би про відлуння яскравішої, більш мерехтливої події, яка для них – недосяжна.
Після вечері вони сіли в таксі й годину каталися по піщаних дорогах; за рідкісними деревами час від часу виднівся океан, на поверхні якого відбивалися зірки.
– Джиме! Я хочу сказати вам спасибі, – сказала дівчина, – за все, що ви для мене зробили!
– Будь ласка! Нам, Пауеллам, треба триматися разом!
– Що плануєте робити далі?
– Завтра їду в Тарлтон.
– Дуже шкода, – тихо сказала вона. – Поїдете на своєму авто?
– Доведеться. Його треба перегнати на південь, бо тут за нього добре не заплатять. З ним все гаразд? Ніхто не вкрав його з вашого сараю? – з несподіваною тривогою в голосі запитав він.
Дівчина насилу стримала усмішку.
– Ні.
– Мені дуже шкода… що так вийшло з вами… – хрипким голосом продовжував він. – І ще… Я б сам так хотів потрапити хоча б на один справжній бал! Не треба було вам зі мною вчора залишатися. Може, вони вас через це і не покликали?
– Джиме, – впевнено запропонувала вона, – а нумо сходимо туди, постоїмо на вулиці й послухаємо їхню давню музику! Яка нам різниця, що вони подумають, га?
– Але ж вони виходитимуть на вулицю! – заперечив він.
– Ні. На вулиці холодно. До того ж хіба можуть ті люди вчинити щось гірше, аніж вже сталося?
Дівчина дала адресу водієві, і через кілька хвилин таксі зупинилося біля красивого особняка Медісон Харлан в громіздкому георгіанському стилі, з вікон якого на галявину яскравими плямами світла вихлюпувалися веселощі. Зсередини долинали сміх, і жалібні наспіви фешенебельних духових, і, час від часу, – повільне, загадкове шарудіння безлічі закружених у танці ніг.
– Нумо, підійдемо ближче, – в екстатичному трансі прошепотіла Амантіс. – Мені хочеться послухати музику!
Вони пішли до особняка, намагаючись триматися в тіні високих дерев.
Джима потроху охоплював трепет – раптово він зупинився й схопив Амантіс за руку.
– О це так! – схвильовано прошепотів він. – Ви чуєте?
– Що? Сторож йде? – Амантіс злякано озирнулася.
– Це грає «Саванна-Бенд» Растуса Малдуна! Я їх одного разу чув, і я впевнений, що це вони! Це вони, це «Саванна-бенд»!
Вони підкрадалися все ближче і ближче – спочатку на горизонті замайоріли високі укладки «а-ля-помпадур», потім – акуратно зачесані чоловічі голови й високі зачіски, затим і короткі стрижки, над якими нависали краватки-метелики. Серед безперервного сміху, вже можна було розрізнити якусь балаканину. На ґанку з’явилися дві постаті, швидко надпили зі штофу й одразу пішли назад в будинок. Але Джим Пауелл був зачарований музикою. Його погляд зафіксувався, він рухався, не бачачи, як сліпий.
Вони залізли в якісь темні кущі й стали слухати. Пісня скінчилася.
З океану подув свіжий бриз, і Джим трохи