Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко
Читать онлайн книгу.
зовсім…
І Бідосик заспівав, а Курлика майже одразу підхопив:
А я иду, шагаю по Москве,
А я пройти еще смогу
Слоеный Тихий океан
И тундру, и тайгу-у-у!..[15]
– Стоп! – раптом гримнув Курлика.
– Чого б це раптом?.. – здивувався Бідосик.
– Ти що це співаєш?!
– Ми співаємо… А що саме?..
– Який океан?! Океан який, я тебе питаю?..
– Тихий.
– А ще?!
– Слое… Соле… А-а-а!.. Га-га-га-а-а!..
– Отож-бо, що океан не «слоеный», а «соленый»! А ми з тобою!..
– Га-га-га-а-а!..
Посміялися трохи.
– Ну, то нічого, гаразд.
– Ні-і-і, негаразд… Ми з тобою вже… тойво!..
– Та той, хто пісню цю написав, і сам був… упівсвиста п’яний!
– Та ну?!
– От тобі й «та ну»!.. Тану-у-у!.. Та-а-а… ну-у-у!..
– Обґрунтуй.
– А от скажи, як можна ПРОЙТИ[16] Тихий океан, га?..
– Ногами.
– Е-е-е, ні!.. Океан – він же рідкий, якщо ногами – ти потопнеш.
– А-а-а, он воно як!..
– Отак!..
– А-а-а!.. Га-га-га-а-а!..
Посміялися.
– Ну гаразд, Бідосику, давай!.. Розповідай про «будку гласності».
– Ну, хрін з тобою!.. Отже, йду я по Москві, крокую. Раптом бачу – стоїть вона, будка ця. А коло неї люди.
– Натовпом?
– Ага.
– А будка яка ця?
– Та така вона… Звичайна. Немовби намет торговельний.
– Ну-у-у і-і-і?..
– Ну, і тільки всередину заходиш, світло увімкнув – і ти перед камерою! Й можеш говорити, що захочеш!
– Що душі завгодно можеш сказати?
– А так, так!..
– Цивілізація!.. – здійнявши посоловілі від випитого очі до стелі VIP-зали, замріяно мовив Курлика.
– Ну так, ну так, ясна річ, що цивілізація! Це ж тобі, друже мій, Москва, а не наше глухе Рівне.
– І навіть не наш жльобський Кі-і-іє-е-ев!..
– Та стопудово!..
Вони змріяно помовчали.
– Отже, ти став у чергу?..
– Так-так. Став я у чергу. Стою і слухаю, про що там народ говорить?
– А там чутно?..
– Та ясна річ, що чутно!
– І-і-і… люди не боялися?..
– А чого ж боятися, коли всередині тебе й без того на камеру пишуть?!
– І те вірно… Ну гаразд. І про що ж люди говорили?
– Та про всяке різне! Якийсь хлопчисько зайшов і ляпнув: «Ну от, потрапив я в БУДКУ ГЛАСНОСТІ! Передаю всім привіт. З привітом, Дуся, я – Маруся! Отак от».
– Прид-дур-рок-к!.. – з придиханням мовив Курлика.
– Молоде, зелене. Засране, – Бідосик знизав плечима. – Вояки якісь заходили – от вони добре сказали. Мовляв, поділилися ми кордонами на різні держави, були одним цілим, зараз у кожного армія своя. От я, каже – росіянин. То що, невже я дивитимусь в оптичний приціл на своїх вчорашніх товаришів – на українців, білорусів, казахів?.. Ми ж служили разом!..
– Маячня! – різко видихнув Курлика.
– Так, маячня. А інший вояка сказав іще конкретніше: Єльцин, каже, Кравчук і Шушкевич – вони, каже, зрадники Батьківщини! Переділили нас
Трохи перекручена строфа з популярної радянської пісні до кінофільму «Я крокую по Москві» (режисер – Георгій Данелія). Музику написав Андрій Петров, слова – сценарист стрічки Геннадій Шпаліков.
Герої діалогу не врахували, що морями й океанами не плавають, а саме «ходять» (!) моряки. Оскільки по тексту пісні згадується «біле вітрило», розгорнуте над човном, то фраза про можливість «проходження» Тихого океану, навпаки, виглядає дуже органічно.