Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко
Читать онлайн книгу.
час мовчали. Потім Гуля схвильовано продовжила:
– Ну так, ну так… Коли наші колони сходилися разом, ваші починали вигукувати хором: «Ми – КПІ! Ми – КПІ!..»
– А ваші відповідали: «А ми – КПІІЯ…»
А коли на першому курсі ми з подружками пішли на демонстрацію, то нам роздали прапорці. А у вас, у політехніків були…
– Надувні кульки у нас були! Червоні кульки, – кивнув Валерка.
– Точно, червоні! Я вам так заздрила і дуже хотіла й собі мати червону кульку. Я навіть перейшла у вашу колону, бо подумала: а раптом і мені кульку видадуть?! І тоді один із політехніків немовби прочитав мої думки…
– Так, я подарував тобі свою кульку. А ти мені тицьнула прапорець.
– Але один з хлопців-телепнів вирвав подаровану кульку у мене з рук і випустив у яскраво-блакитне небо.
– Я пам’ятаю, – зізнався він. – Пам’ятаю, ніби все це сталося вчора.
– І я пам’ятаю! – кивнула Гуля. – Я заплакала від образи, тоді ти схопив мене за руку, вивів з колони. І ми втекли з тієї демонстрації.
– Ми гуляли святковим Києвом цілий день! – замріяно мовив Валерка. – Піднялися обхідними вуличками вгору до Софійського собору, потім спустилися вниз Андріївським узвозом. Ми ласували пиріжками з яблучним повидлом і морозивом «Каштан». А на Червоній площі, яка тепер перейменована в Контрактову, я купив тобі цілу зв’язку різнокольорових кульок. А потім ми гуляли по набережній Дніпра, і коли посутеніло, я укутав тебе у свій джемпер.
– Так-так! Кумедний такий малюнок ще був на ньому…
– А коли стемніло остаточно, всі чекали, коли почнеться святковий салют. І тут раптом хтось гукнув тебе.
– Ага! Я зустріла подружок, вони покликали мене, і я пішла до них. Але ж я була впевнена, що ти йдеш слідом!..
– Я і справді пішов слідом за тобою, однак ти несподівано зникла. Там був натовп, було вже темно, і я втратив тебе.
– Ах, он воно що!.. – Гуля посумнішала.
– Так, я тебе загубив. Як раптом у небо злетіла зв’язка подарованих мною кульок! Я кинувся у той бік, але не знайшов тебе. Ти немовби розчинилася в тому натовпі, він тебе поглинув, – сумно мовив він.
– Я не зникала і від тебе не тікала. Я просто спіткнулася і впала на коліна. І саме тоді випустила з рук кульки! Мене підняв якийсь незнайомий стариган, який пробуркотів: «Обережніше треба ходити». Я ж озирнулася і не побачила тебе! Мені хотілося кричати, кликати тебе, але ж я так і не спитала, як тебе звати!..
– А я не спитав, як звуть тебе.
– І тут прогримів перший залп салюту. Усі радісно закричали: «Ура-а-а!..» – й лише я гірко ридала, – зі сльозами на очах зізналася Гуля.
Вислухавши це одкровення з сумним виглядом, Валерка насилу вимовив:
– Я протискувався крізь натовп, намагаючись розшукати тебе. Я був ладен кликати тебе щодуху, але не знав, як тебе звати. Потім шукав тебе по всьому КПІ – бо не знав, що ти просто з іншого вишу… Я оббігав усі факультети. Потім щороку ходив на Першотравневі демонстрації, але тебе більше так і не зустрів.
– І