Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко
Читать онлайн книгу.
й тепла, майже літня погода.
Прочитавши напередодні розклеєне містом розпорядження окупаційної влади:
не насмілюючись протестувати через те, що ввечері наступного дня, 30 вересня 1941 року, мав розпочатися Судний День, ці люди зібрали необхідний мінімум речей та потяглися з усіх куточків Києва до вказаного пункту збору. Вони наївно вважали, що німці як висококультурні, моральні люди посадять їх у поїзди та відправлять жити на Близький Схід – у Палестину. Насправді ж «подорож» виявилася значно коротшою, й її кінцевим пунктом був Бабин Яр. Місце масового розстрілу…
Мабуть, нелегко прощатися з життям в таку чудову осінню днинку! От якби з неба сіявся дрібонький холодний дощик, – можливо, тоді було б хоч трохи легше. Люди могли б думати, що сама природа плаче через їхнє передчасне розставання з життям, а так!.. Чи візьмемо вранішній осінній туман: якби хто надумав дременути від поліцаїв та десь сховатися – зробити це було б легше, ніж в кришталево-прозорому повітрі.
То яка погода все ж таки стояла півстоліття тому?..
Спартак і розслаблявся, і, навпаки, напружувався – але жодні давно випробувані методи чомусь не спрацювали. Минуле закрилося від небораки, зв’язок часів було втрачено. А це вже само по собі видавалося жахливим!
А може, поїздка до Бабиного Яру все змінить?! Подейкували, сьогодні там мусять відкрити якийсь меморіальний знак на додачу до того наскрізь «радянського» пам’ятника, встановленого п’ятнадцять років тому. Отож хоча зусиллями прабабусі Ітеле й бабусі Соні всю єврейську рідню з напівоточеного Києва вдалося евакуювати і в Бабиному Яру ніхто з їхньої мішпохи не загинув, – тим не менш Спартак з батьками збирався побувати там саме сьогодні. Бо п’ятдесяті роковини – це таки п’ятдесяті роковини…
Втім, після сніданку мама Гатя заявила категорично:
– Ой, Спарику, знаєш що… Як я поїду туди, то неодмінно розплачуся! Й плакатиму весь час від початку до кінця… А тоді у мене тиск стрибне. Не вистачало лишень, щоб мені в Бабин Яр «швидку допомогу» викликали!
– А чому одразу «швидку»? – здивувався він.
– Як це «чому»?! Як «чому»?! Ти хіба не знаєш, що таке наше єврейське щастя?! Та подивись лишень, як ми живемо! Мені ж, за великим рахунком, один рік життя за два… та ні – навіть рік за три має зараховуватися!
– То що, тобі зараз вже сто сорок чотири роки?! Ти це хочеш сказати?
– Знаєш що, Спарику, ти мені тут не пересмикуй, – суворо мовила мама Гатя. Хоча по маминих очах молодий чоловік зрозумів, що повністю вгадав її потаємні думки: матір на повному серйозі вважала, що їй зараз не 48, а всі 144 роки! Хоча люди стільки й не живуть…
– Гаразд, тоді я поїду сам.
– Їжджай, синочку, обов’язково їжджай. А потім мені розповіси, як там воно було і що саме.
Тато Андрій весь цей час мовчав, підібгавши губи, а після цих слів дружини гупнув кулаком по