Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко
Читать онлайн книгу.
чортівні всякої. Й мені дуже шкода, що колишній хлопчик, якого я знаю з дитинства, коли підріс і вивчився на нормального інженера-науковця, почав захоплюватися всякими чортами, відьмами, ожилими мерцями й потопельницями.
– Ох, Едуарде Рустамовичу! Бачу, шо ця тема вам занадто вже неприємна, – зітхнув Спартак, – а тому давайте поговоримо про щось інше.
– І про що ж саме?..
– От ви, наприклад, сказали якось, що отримали листа від того, кого назвали Аліком Вайнштейном. Він нібито жив колись у нашому домі в Києві на Подолі, але потім поїхав звідти світ за очі…
– Ну так, казав, – не дуже охоче підтвердив Давлетов. – Це дійсно колишній наш сусіда, так. От навіть коли мене на війну призивали в сороковому році, то Алік тоді…
– Секундочку! – Спартак зреагував миттєво: – А чому ви кажете про сороковий рік? Хіба війна розпочалася не двадцять другого червня сорок першого року?..
– Це ще не та війна була. Не Велика Вітчизняна, себто. Мене та Микиту Стригунця проводжали на війну всім нашим двором першого травня сорокового ще року. Алік Вайнштейн на той час вже був офіцером, і твій прадідусь Арон Маркович напучував нас… мене з Микитою, себто. Й Алік Вайнштейн теж напучував. І була ще гроза, яка залила наш святковий стіл.
Едуард Рустамович зробив крихітну паузу і спитав трохи здивовано:
– А тобі мама хіба про ці наші проводи не розповідала?..
– Мама Гатя тільки в сорок третьому році народилася, то як же вона могла про це розповісти?!
– Отакої! Ось бачиш, до чого я вже старий, – зітхнув Давлетов.
– То розповісте про того Аліка Вайнштейна? – м’яко нагадав Спартак.
– Навіщо це тобі? Як нас на війну призивали – це ж тобі не Гоголь!..
– А чом ви вирішили, що мене виключно містика цікавить?..
– А що ж тоді?
– Ну-у-у… Ось я від маминої подруги – від тітки Тосі – чув, нібито ви на Кубі служили. Це так?
– Так. Але ж я не тільки на Кубі служив.
– А де ще?
– Наприклад, в Лівії. Або в Китаї. У мене нагороди навіть звідти є.
– То розкажіть про ці країни! – посміхнувся Спартак.
– Навіщо?! Це тим паче не Гоголь.
– Едуарде Рустамовичу, ну будь ласка!..
– Гаразд, умовив.
Давлетов вдарився у спогади. Розповідав не дуже вправно, іноді збивався з думки – отож молодому чоловікові час від часу доводилося виправляти старого вояка, повертаючи до основної теми. Зате всі недоліки розповіді компенсувалися демонстрацією в’єтнамської Медалі Дружби та Медалі «Китайсько-Радянська дружба» – адже такі нагороди мав далеко не кожен ветеран радянських Збройних сил.
– Подумати тільки, колись ми отак з китайцями дружили! – мовив Спартак замислено, розглядаючи з усіх боків другу нагороду.
– Авжеж. Доки товариш Сталін був живий, ми китайцям допомагали збройні сили розвивати, – підтвердив Едуард Рустамович.
– І ви також?..
– І я також. Тому й медальку маю від них. А ще тоді пісню співали… Як там вона звучала? Здається,