Світлина Хресної Матері. Галина Горицька
Читать онлайн книгу.
всілякого романтичного лайна про синє небо і круглі парашутні купола. Воєнком, звісно, не помилився, коли дав йому характеристику саме в цей рід військ. В учебці його, борзого, навчили звертатися до старшого за чином на «ви», дотримуватись субординації, дуже швидко і дуже далеко бігати з повною амуніцією і так само швидко їсти. Сніданок – обід – вечеря – відбій. А між тим усім стрибки – наряди – муштра. Вічні, всепереможні стрибки. Ні, не синє небо, а витяжний фал, що прив’язує медузу до літака, жорсткі приземлення і перекати, а опісля – синці і опухлі голеностопи; марш-кидки на п’ять та десять кілометрів, тактика і топографія.
Роман Геннадійович і думати забув про те, яким поганим був вітчим. Злість на батька вивітрилась з його макітри, немов весняний сніг розтанув на сонці. Натомість їхнє місце зайняли чіткі установки і команди. Про джаз, лагідну дівчинку, котру колись зустрів під час зимової київської хуртовини, він також думати забув. Якось не до того було. Та й вже не хотілося. Ну який буржуазний джаз, погодьтеся шановні, коли тут такий заміс серйозний.
– Ромчику, ти будеш чай, га? – почув Роман і виринув зі своїх дум.
– Тільки з цукром і лимоном. І гарячий, не теплий.
– Коли це я тобі наливала не гарячий чай, синку? – з тугою запитала Наталя.
– Не ти, мамо. В нас просто в учебці було так: поки чай розіллють по стаканах, то він зовсім вичахне… Не зважай, – Роман мотнув похиленою головою на знак заперечення, ніби унеможливлюючи навіть ймовірність непотрібних дебатів, і знову нахилився над своєю тарілкою. – Можна ще попросити добавки? Будь ласка…
Наталя лише з сумом похитала головою і покірно поклала своєму молодшому сину ще голубців на тарілку. Про себе зауважила, що столовим ножем він вже не користується. Лише похмуро дивиться з-під лоба і поглинає їжу швидко, методично, мовчки…
Ще під час проходження курсу молодого бійця, де «парінька примєтілі», все як він хотів і відбулося, себто все, як він мріяв… Його відразу «запросили» на співбесіду до особіста. Роман, звісно, був щасливий. Як же без того. Поки після школи працював на своєму заводі, він же саме мріяв потрапити в структуру, як батько. Так що всім мріям його судилося збутися?
І ось тепер – сонячна, осяйна Феодосія, низькі паркани котрої так незвично викладені черепашником. Щоправда, Роман в Чорному морі не купався, бо те було занадто близько, аби про нього мріяти. Лише постійно в нього занурювався, чи то пак – приводнявся. З аквалангом і парашутом одночасно.
– Романе? Романе?! Ти зовсім мене не слухаєш…
– Вибач, мамо, думаю про свою роботу. Що ти сказала?
– Питала, чи будеш тістечка. Я вчора купила, як тільки отримала телеграму про твій приїзд, синку. – Наталя не стрималась і раптом заплакала. – Може до Києва все ж? Навіщо, ну ось скажи мені, навіщо тобі здався той дослідний центр? Хіба вдома ніякої роботи тобі не знайдеться? Мало того, що Олексій носиться зі своїми ідеями щодо української мови, немов з-за вугла мішком прибитий, так і ти тепер, значить…
– Що,