В неділю рано зілля копала. Ольга Кобылянская
Читать онлайн книгу.
її коліна і руки і йшла. Іваниха Дубиха, що звикла до неї, полюбила її за любов і щирість для своєї дитини, гнівалася на неї… хоча відповідно до своєї поважної вдачі не словами, а очима і мовчанкою, і не пускала. Як сказано, вона любила осиротілу циганку, а по-друге, була їй і вдячна за правдиво материнський догляд за дитиною.
– І куди тобі йти самій одній в далекий незнаний світ? – докоряла. – Збожеволіла? Не гнівиш ти бога, покидаючи отак легко хліб-сіль, прив’язаних до себе людей і дитину? Пощо і чого підеш… і яким шляхом? Чи не кара господня се вдруге над тобою?
– Ні, – відказувала сумно циганка. Вона мусить іти в світ, їй горить земля під ногами, її спокій неначе в незнану далечину від неї полинув і тепер заєдно приманює до себе. Вона мусить змінити місце – оправдувалася. Може, здибає батька-матір, розвідається тепер про них, може, кого хоч одного з своїх тодішніх людей побачить, зустріне. Може, щаслива година злучить її по роках з дитиною, з батьком-матір’ю, а може, стрінеться із самим Раду… Вона знає, куди, коли цигани мандрують з Угорщини або Молдави, а коли вертають. Знає їх знаки, які лишають по собі для других по деревах, камінню при дорозі і т. п.
Вона мусить іти, щось не дає їй спокою. Не піде – занедужає з туги, суму… Чує, що хора з того, мусить іти… чого їй сидіти?
Піде.
– За Раду хоче, щоб побив добре? – питає сухо Іваниха Дубиха і проникає циганку, яка мовчки слухає, очима.
– Та нехай, не боюся. А не найду, не стріну нікого, вернуся. Окрім вас, пані (так звала Іваниху Дубиху, що все в чорному ходила), не маю нікого в світі.
– А дитину як лишаєш? – питає Іваниха і вказує на малу Тетянку, що таки вештається і собі поважно між обома жінками, мов розуміє, що її пістунка відходить чи не назавше від неї.
– Ой! – зойкнула Мавра, розридавшись вголос. – Ой, не обтяжайте ще гірше бідне серце Маврине.
Одначе успокоївшись по недовгім часі, ішла. Люди, бачачи її на відході з торбами, переповненими якимсь зіллям та лахміттям, сміялися вслід за нею.
– А он, – ругалися, – Мавра йде вже знов у світ. Іде шукати цигана-пару, її одної замало в селі. У вдовиці обгорнув її сум.
Вона від’їдалася гіркими прокльонами, сиплючи при тім іскрами погорди з чудових своїх чорних і сумних очей, і йшла.
Вертаючи по кількох місяцях, а іноді і по році, по таких мандрівках нараз під Чабаницю, втомлена і розчарована, ридала неповздержно з утіхи, побачивши підрослу під її неприсутність Тетянку, яка тішилася нею більше, якби самою матір’ю. А Іванисі Дубисі падала знов до ніг, як при відході, і, цілуючи її коліна, молила:
– Прийміть мене знов до Тетянки, славна господине! Мені було вас слухати, а не свого циганського розуму. Набідилася лише між чужими, набралася лайок, упокорень, ругань і знов повернула, не подибавши нікого. Ні батька-матері, ні про дитину не чула, ні про своїх людей не розвідалася, ні про самого Раду – лише стільки, що межи чужими людьми чудотворним зіллям торгувала… і то тут, то там поворожила… і от гостинця вам та душечці своїй принесла. – При тих словах