Камінний хрест. Новели. Василь Стефаник
Читать онлайн книгу.
до себе. Зібрав я си та й іду. То не далека україна, та й приходжу до лугівського ксьондза.
– А щось мені вже дорогов на душі потенькувало. Приходжу, поцулував ксьондза в руку, а він мені каже, що так і так, у нашім селі треба нову церкву класти. Ми, – каже, – не погодилиси з тим гуцулом, що кладе церкви, а чули-м, що ти добрий майстер, та й порадили-м си, аби ти нам клав церкву.
– Як я, знаєте, це вчув, та й на мене піт збив, як коли на слабу худобину. Аді, сегодні ще не помнєтаю, що я на то сказав ксьондзові, як я із хати вішов? Щось ні обмарило…
– Вертаюси додому, а мені то чорно, то жовто перед очима, вітер ні із ніг згонить. А в голові – як коли би цигани клевцами гатили. Але гадка гадку рівно пошибає. Десь я собі думаю: мой, таже це не стодола, таже тут, брє, тисічі дають на свої руки, таже церкву люди видє ізо всіх селів. Такий я страх дістав, що най Бог боронить! Отак як би ні хто сокиров зарубав у голову…
– Приходжу я додому, та й ані жінка, ані діти мені не милі. Нічо я нікому не кажу – мну в собі.
– Ліг я спати. Спю як камінь, спю – не вісипліюси. А мені снитьси, що я десь у вишневім саду лежу та на сопівку граю. Вишні зацвіли, аж молоко капає, а я лежу та на сопівку граю. Але десь коло того саду вчиниласи церква, я її десь вже поклав, а вона коло саду вчиниласи. Як нараз десь не загримить, як коли би гора завалиласи! А то церкова розлетіласи на порох. Тот дзвінок, що на самі горі стоїть, десь так дзвонить, але так жєлісливо, що аж! Сам дзвонить. Десь я хочу підвестиси, а то мене церква геть привалила. Десь вода велика вчиниласи, десь по воді ворін, ворін таких пливає, що вода черніська. А дзвінок на горі форт дзвонить, і церкви нема, а дзвінок на горі все дзвонить…
– Десь я кричу ратунку, та й мене збудили та трохи спамнєтали.
– Дальше нічо не тєм’ю. Доста того, що-м вілежєв три місіці, та й потім нічо з мене не зробилоси…
– Гуцул поклав-таки церкву в Луговиськах, а мене світа збавив, збавив навіки…
Далі майстер не розповідав своєї історії, бо всі знали, що потім сталося.
Врешті і не міг розповідати, бо, дійшовши до цього місця в оповіданні, клав наперед себе пляшку горівки і пив понад міру. Зате ті, що дотепер слухали його і мовчки сиділи, розбалакувалися і жалували майстра.
– То видите, чоловік ба сеї, ба тої собі загадує, а то все Божа міць. У Бога нема, що цес файний, а цес старий, а цес бідний, у Бога всі однакі; що має Бог дати, то дасть і найбіднішому і найбогатшому…
– Та вже воно правда, що від Божої моці ніхто не сховаєси, але бо десь такі люди є, що чоловіка збавлєють. Аді, гуцул поробив му якусь біду, ци підсипав, ци розум зав’єзав, та й що з чоловіка зробилоси? Ніц, болото зробилоси. Та оце є, що чоловік чоловіка так зупсує…
– Та то гуцулська віра, бодай го шлях трафив! Аді, тенди паршєк лиш звис на нашу працу, але він ліпший від гуцула. Бо він озме гроші, маєток зарабує, але розуму не відбере. А гуцул поробить таке, що чоловік о світі си забуває. Гуцула гони від хати, як пса!..
– Правду кажете, ой, бігме, правду. Таже Іван потім вдурів. Загнав жінку в гріб, діти повідгонив від хати, пустив